«З тих пор як вічний судія Мені дав всеве-денье пророка, В очах людей читаю я Сторінки злості й пороку», - це страшне визнання Лермонтова зроблено в останній рік його життя. Начебто передчуваючи швидку загибель, поет дивиться на пройдений шлях. У його погляді з новою силою втілюється глибока скорбота, що завжди супроводжувала Лермонтову. «Пророк» - остання крапля в чаші його страждань

И якщо пушкінський останній вірш «Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…» спрямовано в майбутнє, те лермонтовский «Пророк» повний отчаянья, у ньому немає надії на визнання нащадків, немає впевненості в тім, що роки праці не пропали даром. Осміяний, зневажуваний пророк - от лермонтовское продовження й спростування рядків Пушкіна: Повстань, пророк, і виждь, і внемли, Здійснися волею моєї, И, обходячи моря й землі, Дієсловом пали серця людей

Скорбота й самітність Лермонтова приходять на зміну життєстверджуючої, світлої поезії Пушкіна. Доля Лермонтова багато в чому визначила настрій його поезії. Миколаївська епоха наклала свій відбиток на творчість поета. Це збільшувалося важкими обставинами життя Лермонтова, особливостями його натури. Дитинство його було затьмарено складними відносинами в сім’ї, що відбилося у віршах: Жахлива доля батька й сина Жити розно й у розлуці вмерти…

Лермонтов глибоко страждав від неможливості бути понятим: Дивлюся на майбутність із острахом, Дивлюся на минуле з тугою И, як злочинець перед стратою, Шукаю навкруги душі рідний… Один з основних мотивів творчості Лермонтова - протиставлення багатогранної й духовно багатої особистості поета порожнечі світського суспільства. Ця тема знайшла своє завершення в образі гнаного пророка

Лермонтов був самотній, і тема самітності звучить майже в кожному його добутку. Це багато в чому пояснюється особистими якостями поета. По свідченнях сучасників, він був різкою, замкнутою людиною

Однак головна причина трагічної самітності Лермонтова полягає, видимо, у тім, що він мало зустрічав у житті людей, що відповідали його надзвичайно високій моральній і інтелектуальній вимогам. Як перетворює ліричний герой Лермонтова у вірші «Пам’яті А. И. Одоєвського», коли мова йде про близького, улюбленого друга! Але він загинув далеко від друзів… Мир серцю твоєму, мій милий Сашко!

Покрите землею чужих полів, Нехай тихо спить воно, як дружба наша В німому цвинтарі пам’яті моєї! Цей вірш породжений почуттям непоправної втрати. Але частіше самітність, туга поета виливаються в гнівне презирство до людей, чию ворожість або байдужість він завжди вопринимал дуже болісно: И будуть (я впевнений у тім) Про смерть більше веселитися, Чим про народження моєму…

( «Самітність» ) У віршах «Монолог», «1 січня 1841 р.» і в багатьох інших Лермонтов шле прокльони «світським ланцюгам», що вбивають душу людини. Складний характер Лермонтова лише загострював ті протиріччя, які зложилися між думаючим, жагучим поетом і байдужою, холодною світською юрбою. Уже в його юнацьких віршах звучить збурювання жорстокістю законів і приниженим положенням людини в Росії другої чверті XIX століття: …Там рано життя тяжке буває для людей, Там за втіхами несуться докір, Там стогне людина від рабства й ланцюгів!.. Друг!

цей край… моя вітчизна! («Скарги, турка») Рання розчарованість у політичній ситуації, неможливість застосувати свої сили на цивільному поприщі в ті роки, після поразки декабристів, - все це було щирою трагедією для Лермонтова

Він не раз відкритий, безстрашно виступав проти ситих вельмож, поліцейського нагляду: Прощай, немита Росія, Країна рабів, країна панів, И ви, мундири блакитні, И ти, їм відданий народ. Важке положення в миколаївській Росії Лермонтов переживав, як особисте горе. У віршах «Дума», «Смерть поета», «Батьківщина» відбився його біль, пов’язана з пасивністю молодого покоління, втратою щирих цінностей

Скорбота й самітність, викликані суспільними й особистими причинами, наповнюють вся творчість Лермонтова. Прагненням поета до щирого почуття й болем нерозділеності перейнята його любовна лірика: Страшися любові: вона пройде, Вона мрією твій розум стривожить, Туга за нею тебе вб’є, Ніщо воскреснути не допоможе. («Побоювання» ) Вся вага самітності й уболівай поета з величезною силою втілилася в добутках про природу. Пейзаж тут невіддільний від переживань поета

Лермонтов те протиставляє свій внутрішній мир цвітінню природи, то порівнює власну долю із сумною історією самотньої сосни або гнаного вітром листка. Іноді автор намагається відшукати в природі порятунок від пренаступного його отчаянья: Коли хвилюється жовтіюча нива И свіжий ліс шумить при звуці вітерцю, И ховається в саду малинова слива Під тінню сладостной зеленого листка… - …Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, - И щастя я можу осягнути на землі, И в небесах я бачу Бога. Велич і мудрий спокій природи стають останньою відрадою осміяного пророка. Почуття вболівай не залишає Лермонтова, коли він звертається до теми призначення поезії

Тяжкі сумніви, біль за співака, що продає своє натхнення, звучать у віршах «Безумець я…» і «Поет»: У ваше століття зніжений чи не так ти, поет, Своє втратив назначенье, На злато промінявши ту владу, який світло Слухало в німому благоговенье? На зміну «сладостному сполучнику» поетів, оспіваному Пушкіним, приходить самітність Лермонтова. Пушкінська горда байдужність до думки юрби переміняється поривом: …

Хто Юрбі мої розповість думи? Я - або Бог - або ніхто! Але юрба не розуміє й не визнає свого генія

И тоді виникає «Пророк», як лемент розпачу, як усі права захищені 2001-2005 вибір, як рішення долі. Протиборство між поетом і навколишнім світом, що породив скорбота й тугу творчості, приводить Лермонтова до трагічної загибелі