Звичайно, А. С. Пушкін скоріше петербурзький письменник, але народився він у Москві й на все життя зберіг любов до цього міста. І це не дивно. Петербург традиційно сприймається російськими письменниками як місто, що виникло неприродним шляхом, “з тьми лісів, із драговини блат”. Інша справа - Москва

У трагедії “Борис Годунов” Пушкін ототожнює Москву й Росію в цілому. Не зрячи Курбский говорить Самозванцеві: Там чекають тебе серця твоїх людей: Твоя Москва, твій Кремль, твоя держава. Пушкіна захоплюється Москвою в прекрасних рядках з 7-й глави роману “Євгеній Онєгін”.

Згадуючи про героїчні сторінки Вітчизняної війни 1812 року, поет з гордістю говорить про “недавню” славі столиці, стійкості її захисників і про тім достоїнстві, з яким Москва зустрічає Наполеона: Ні, не пішла Москва моя До нього з винної головою. Не свято, не прийомний дарунок, Воно готовила пожежу Нетерплячому героєві. Поет бачить живу красу древньої столиці й розуміє, що Москва дорога серцю кожної російської людини: Москва… як багато в цьому звуці Для серця російського злилося!

Як багато в ньому відгукнулося! Москва - “ярмарок наречених” - провінційна, у чомусь патріархальна. Якщо при описі Петербурга в романі “Євгеній Онєгін” поет використовує велику кількість дієслів, то образ Москви складається з іменників, що на художньому рівні підкреслює нерухомість цього міста: Миготять повз будку, баби, Хлопчиська, крамниці, ліхтарі, Палаци, сади, монастирі, Бухарці, сани, городи, Купці, лачужки, мужики… І дійсно, з того моменту, як мати Тетяни Ларіній покинула столицю, у ній, по суті, нічого не змінилося: Але в них не видно зміни; У них усе на старий зразок… Описуючи московське дворянство, Пушкіна найчастіше саркастичен: у вітальнях він підслухує “нескладну вульгарну дурницю” і зі смутком відзначає, що в розмовах людей, яких бачить у вітальні Тетяна, “не спалахне думки в цілі доба”.

Пушкін розуміє, що після того, як столиця держави була перенесена в Петербург, колишнє значення Москви втрачається (“И перед младшею столицею померкла стара Москва…”), але поет називає її царственою “порфіроносною вдовою”. Древнє місто нескінченно дороге серцю Пушкіна: Як часто в сумній розлуці, У моїй блукаючій долі, Москва, я думав про тебе!