Море… Я дуже люблю море. Воно ніколи не буває одноманітним, нецікавим, тому що щодня, навіть щохвилини воно різне. Таємниче, непостійне, неосяжне - воно хвилює душу, не залишає байдужим серце. В один день воно тихе й спокійне, начебто велике дзеркало, холодне й прозоре. Сонячні проміннячка, пронизуючи солону воду, досягають дна, лагідно торкають золотавий пісок і яскраві сяючі черепашки, гладенькі камінчики й зеленуваті водорості, ловлять маленьких спритних рибок, які зграйками весело бавляться біля берега. Наступного дня все раптом змінюється.

Налетить рвучкий вітер і пожене хвилі до берега. Вода стає мутно-зеленої, іноді - темно-синьої, а один раз я бачив навіть вражаюче чорну. Не видно більше ні риб, ні черепашок, ні піску: є, тільки шалені хвилі, які із силою б’ються в прибережний пісок. Тоді ми з родителями сидимо на березі й можемо тільки спостерігати за силою моря. Хоча навіть у такі моменти море видається мені дивним. Я думаю, що воно велетень, з яким я можу позмагатися, і я кидаю в море камінчики або голосно кричу. Але перемога завжди дістається йому, морю. Воно глушить мій голос і відкидає мій камінчик на берег. Іноді мені здається, що я можу дивитися на море нескінченно. І воно завжди привітно мені.