«Молода муза» і греко-римська міфологія: погляд крізь призму інтертекстуальності

Важливою ланкою в дослідженні літератури українського зарубіжжя слід вважати вироблення Спільних критеріїв вивчення, єдиного підходу. Адже низка проблем, пов’язаних з літературою зарубіжжя, й нині викликає жваві дискусії. Передусім йдеться про Дискусії термінологічні. Як називати творчість зарубіжних українців: література української еміграції? Але не всі вони були емігрантами. Тим паче нині існує таке явище, як творчість українців, які народилися за межами України, це друге, третє покоління емігрантів. До того ж у деяких країнах українці протягом багатьох століть живуть на землях, часто суміжних, здавна населеними ними, тобто вони не є емігрантами. Можливо, творчість української діаспори? Але знову ж таки не всі категорії закордонних українців охоплюються цим визначенням. На нашу думку, ці терміни позначають одне явище (з літературної точки зору), проте вказують водночас і його відтінки. Еміграційні письменники – ті, що Виїхали Зі своєї країни в іншу, але за цього розгляду не беремо до уваги наступність творчу чи генетичну; вони не обов’язково мають (хоч це і можливе) утворювати компактне поселенння на тривалий час. Це може бути разова хвиля, коли письменники навіть не втрачають надії на повернення на батьківщину. Вживаючи цей термін, ми обов’язково апелюємо до поняття «виїзд». Поняття ж «діаспорні письменники» може включати в себе письменників-емігрантів, до того ж це і ті, хто народився в Україні, а виріс за її межами, а також покоління, народжене і певною мірою асимільоване на новій землі, тобто це не тільки перше покоління емігрантів, а і друге, і третє. Яр Славутич, «український канадієць», вважає, що «українська діаспора» – «закономірний вислів чи пак термін для


Українства за кордоном» [7, 467]. І пропонує також поряд із діаспорою як збірною назвою синонімічно вживати словосполучення «закордонні українці». Проти терміна діаспора, однак, був категорично проти Юрій Шерех [10, 63], наголошуючи, що людей спіткало не «розсіяння», а свідомо був обраний шлях поза межі батьківщини.

Отже, варто послуговуватися тим чи іншим терміном залежно від ракурсу дослідження, від того, що саме хочемо підкреслити чи на чому наголосити. Інакше кажучи: всі письменники, що емігрували, є представниками української діаспори («розсіяними» у світі), але не кожен письменник діаспори є емігрантом. Еміграція – то є складник життя діаспори, остання, своєю чергою, включає як автохтонне населення, так і нащадків емігрантів. Визначення «література українського зарубіжжя», або «українська зарубіжна література» (Л. Ску-пейко), також має право на існування. Це поняття місткіше й охоплює творчість усіх груп українського населення за межами України. Не новим сьогодні є і термін «українські письменники в екзилі», у якому ключовою є сема «вигнання», «виселення».

Другим каменем спотикання є те, що більшість літературознавців не вважають за необхідне зараховувати до переліку зарубіжних українських авторів тих Митців, чия творча манера сформувалася в україні (У. Самчук, Т. Осьмачка, Іван Багряний…). Українську літературу ХХ ст. важко уявити без таких письменників-емігрантів, як В. Винниченко, Т. Осьмачка, Василь Барка, Є. Маланюк, Ю. Косач та ін. Але, зважаючи на те, що як творчі постаті вони сформувалися ще на рідній землі, Микола Сорока [8, 12] зауважує, що саме тому їх не виділяють в окрему (емігрантську) групу, а термін «письменники-емігранти» щодо них є радше умовно-географічним.

Наступна дискусійна тема стосується питання про Функціональність чи відмирання літератури українського зарубіжжя. Отже, в підсумку: чи українська зарубіжна література є феноменом доконаним, явищем, що відбулося, чи вона розвиватиметься й далі. Концепція функціональності еміграційної літератури була висунута в середовищі українських емігрантів як безпосередніх її носіїв. Голова Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово» Григорій Костюк [4, 442] вважає український літературний процес поза межами України реальним фактом. А внаслідок складних історичних зрушень, включаючи революцію 1917 року, гітлеризм, сталінізм і,


Зрештою, Другу світову війну, «еміграційна література різних народів виросла у велике соціяльне явище…». На протилежних позиціях стоять представники найстаршого покоління емігрантів Г. Журба та молодшого – Д. Струк. Останній вважав еміграційною лише літературу першого покоління емігрантів, а подальша література, на його думку, вмирає із самими її творцями. У літературознавчому дискурсі останніх десятиліть під час обговорення цього питання актуальним є його розгляд крізь призму так званого міфу про Антея. З давньогрецької міфології відомо, що Антея, допоки він тримався рідної землі, ніхто не міг побороти. Коли ж відірвався від неї, був переможений. Не можна не погодитися із думкою літературознавця М. Сороки [8, 18], який, відповідаючи на питання, чи відмирає література діаспори, чи існуватиме всупереч класичному міфу, твердить: українська література, позбавлена рідного ґрунту, як і міфічний Антей, вливається в нову культуру; однак вона не відмирає, а трансформується в інші літератури, зберігаючи при цьому духовний код та культурну спадщину етносу.

Четвертим дискусійним (і найбільш, на нашу думку, цікавим) є питання Хронології літератури українського зарубіжжя. Тут маємо декілька принципово відмінних точок зору. Г. Костюк у своїй праці «З літопису літературного життя в діаспорі» (1971) поділяє українську еміграційну літературу на 4 етапи: 1921–1940, 1941–1945, 1945–1954, 1954 – і до сьогодні. Натомість Г. Грабович твердить, що «українська еміграційна література в повному значенні цього слова розпочинається лише після Другої світової війни, по суті, за періоду ДіПі, тобто в 1945–1950 роках. Лише там і тоді українські письменники й читачі остаточно поривають зі своїм середовищем і опиняються у суворій реальності чужорідних культур» [2, 389]. На думку Ф. Погребенника [5, 24], дві хвилі еміграції увійшли в історію літератури, дали визначні мистецькі цінності: пожовтнева (1919–1920 рр.), що з’явилася після розпаду Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, і повоєнна. У книзі «Українська еміграція: Від минувшини до сьогодення» за ред. професора Богдана Лановика [9] колектив науковців аналізує історію української еміграції, починаючи з перших століть нової ери; чи не найбільше уваги приділено саме еміграції ХХ ст. Тут виділяються два етапи: перший – міжвоєнна еміграція 1917–1939 рр., другий – у роки


Другої світової війни та в повоєнні роки. Наголошується, що українська політична еміграція мала дві хвилі: першу під час і після Першої світової війни, другу – в кінці та після Другої світової війни. Також називається третя хвиля – повоєнний період. А Василь Шепетюк та Іван Гавдида пропонують не пропустити поза увагою і таке специфічне явище, як четверта хвиля української еміграції. Йдеться про виїзд за кордон українських дисидентів у 70–80 рр. брежнєв-ського застою.

На нашу думку, розгляд еміграції ХХ ст. слід розпочинати саме з міжвоєнної доби. Еміграція початку ХХ ст. (включаючи й кінець ХІХ) мала більш економічне підґрунтя, її радше не розглядати суто в контексті історії української літератури ХХ ст., щоб не розривати цілісний період кінця ХІХ – початку ХХ ст., не сплутуючи в такий спосіб неподібні і далекі, за О. Баганом [1, 65], естетичні світи, якими були ці століття. А нові визначальні суспільно-політичні, культурні й літературні тенденції ХХ ст. з’явилися саме внаслідок чотириріччя 1914–1918, коли Європу сколихнули бурхливі події Першої світової війни, а в Україні відбулися стрімке державотворення та націєтво-рення, адже бум ХІХ ст. дійсно тривав чи не до 1914 р. Тож, підсумовуючи, зазначаємо, що Першу хвилю Еміграції письменників (як найбільш масову) визначають саме митці ХХ ст., що безпосередньо чи опосередковано брали участь у визвольних змаганнях за здобуття першої незалежності Українській державі часів Української Народної Республіки та Центральної ради і які не прийняли нового політичного режиму після занепаду УНР. Це так зване «втрачене покоління», що жило сподіванням на тимчасовість вигнання та очікуване повернення в Україну, якому тоді ще вірилося, що то не назавжди. Згодні з О. Баганом, що 1914 рік означає початок подій, вплив яких тривав аж до 1945 року [1, 66], що період міжвоєнної доби 1914–1945 рр. був цілісним історичним етапом у бутті української нації і виокремлюється чіткими і значущими датами, які кардинально змінили світ, тому не погодимося з Г. Костюком, котрий виділяє окремим етапом української еміграційної літератури 1941–1945 роки. Тож вважаємо за доцільне Другою хвилею Називати період з кінця Другої світової війни та в повоєнні роки часів ДіПі (1943–1945 – 1950-ті), який окремим етапом виділяє і Г. Костюк, і Г. Грабович, і Ф. Погребенник, і Б. Лановик. Це є час згуртування тих письменників, що поневіряються


Pages: 1 2 3 4 5

Збережи - » «Молода муза» і греко-римська міфологія: погляд крізь призму інтертекстуальності . З'явився готовий твір.

«Молода муза» і греко-римська міфологія: погляд крізь призму інтертекстуальності





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.