«Молода муза» і греко-римська міфологія: погляд крізь призму інтертекстуальності

Прикметною є вже сама назва цієї літературної групи, адже ключове слово «муза» сягає своїми коренями в античність. Узагальнившись, воно стало символом власне мистецтва та натхнення у творчості, у тому числі й поетичній. Відтак очевидною є символічність назви гурту молодих українських літераторів з їхньою пропагандою самобутності мистецтва як явища культури, яке має право розвиватися за власними законами.

Майже всі молодомузівці починали свій творчий шлях з осо-бистісної лірики, пронизаної мотивами смутку, меланхолії, самотності, тужливими настроями, які, треба сказати, перейдуть і в пізніші твори з певними видозмінами. Часто причиною цього стає жаль за молодістю, а ще більше нещасливе молодече кохання, і поети кожен по-своєму висловлюють власні душевні хвилювання. Одвічна світоглядна архетипна модель, яка вибудовується на основі бінарних


Опозицій життя – смерть, світло – темрява, у концепції молодо-музівців набуває значення кохання – сон, забуття й, відповідно, реалізується через образи, запозичені з греко-римської міфології.

Треба відзначити, що міра трагізму і спосіб його вираження суттєво відрізняються у кожного з них, спільною постає властива естетиці символізму поетизація смерті, а також позитивне маркування образів, які з нею пов’язані.

Так, зокрема, привабливим для поетів є образ Лети. Саме прагнення спокою, сну, забуття у символістській поезії є одним із найхарактерніших, отож поети вираження цього душевного поривання кодують відповідною міфемою. У В. Пачовського зустрічається образ «Летового русла» в поезії «Я дрався на сам верх і падав від утоми…», присвяченій О. М. Світенькому (до речі, присвята є одним із різновидів інтертекстуальності) – священику з с. Ладичин на Поділлі, прихильнику молодих поетів, про котрого П. Карманський розповідає у своїй книзі спогадів «Українська Богема» (Львів, 1936). У вірші символічно зображено сильного духом ліричного героя, котрий прагне досягти вершин людського існування у високостях іншого світу, залишивши окутану тьмою реальність. Лета тут постає елементом цієї реальності, перешкодою на шляху до мрії, яку, однак, герой долає: «…Та упав я, / Я впав у хлань на Летове русло…/ І знов я Йду на верх, і знов паду з утоми…» [6, 290].

Цілком протилежного семантичного забарвлення надає образу Лети М. Рудницький, хоча основне значеннєве його ядро як символу забуття зберігається. В інтимній поезії «Днина стає щораз кращою…» поет за допомогою цієї міфеми метафорично зображує образ коханої жінки, заради котрої ліричний герой «зорі розметує», «втрачені скарби розкопує» і т. д. «Ти є криницею опію, / Ти є солодкою Летою!» [6, 367] – слова звертання до коханої.

Однак найбільше імпонує образ міфічної ріки творчій натурі П. Карманського. Уже в першій його ліричній збірочці «З теки самоу-бийця. Психологічний образок у замітках і поезіях» (1899) провідний мотив смерті, що супроводжується передчуттям юного ліричного героя близького кінця життя, втратою сенсу існування через нещасливе кохання реалізується за допомогою цієї міфеми. Лета тут увиразнює сподівання героя на те, що зі смертю забудуться земні страждання: «Лета бурхне, зглушить Стони…» [4, 32]. Аналогічно у


Своєму традиційному значенні постає Лета і в поезії «Якби-то можна на стежках життя…», тут ліричний герой прагне «біль жагучих дум Втопити в тихій Леті забуття…» [4, 268]. Варто зауважити, що тотальний песимізм, смутні настрої поезії П. Карманського часто не мають чітко визначених причин, зумовлені якимись ірреальними чинниками, як, наприклад, у поезії «Прийде пора – розтягнесь сумерк ночі…», Де, окрім того, спостерігається й ототожнення характерних творчості символізму понять смерть – сон. У цьому випадку символом своєрідного синтезу таких понять постає образ Лети. Ліричний герой говорить: «Спокійно ляжу. Щирі співи-тони/ Сирітських мольб мене вколишуть/ На вічний сон (…) / О Лето! Лето!» [4, 54]. А от ототожнення смерті і міфічної ріки забуття присутнє у вірші «Evivа la morte!» (у перекл. з італ. «хвала смерті»), в якому П. Карман-ський кінець людського життя шифрує все тим же образом Лети: «Плиніте ж, дні горя, плиніть безталанні, / До тихої Лети…» [4, 139]. Продовження ідеї плинності людського життя, сповненого болем, «скорбними діями», «горем віковим», вираженої з допомогою ще однієї спорідненої з образом Лети міфемою – Хароновим човном (а також рікою Стікс), у вірші П. Карманського «Пливуть віки, пливуть кровавою рікою» символічно доповнює думку про те, що все і всіх рівняє смерть: «Шумить ріка, шумить і хвилями рівнає /Всі смутки людських дій (…) / А Харонів байдак пливе, пливе, пливе…» [4, 158]. Очевидно, у поезії С. Твердохліба «На озері підземнім» присутні натяки на Стікс, хоча і йдеться про підземне озеро, море, а не ріку. Символічно метафоризовані уявлення про кінець життя суголосні, як бачимо, у С. Твердохліба з поетичними втіленнями таких же міркувань у інших молодомузівців. Його ліричний герой, щоправда, налаштований оптимістично, а невідворотність смерті сприймає по-філософському спокійно: «Я верну звідси нині / Побачу сонце, днину, / Та виб’є час в годині – / Не верну вже на світ…» [6, 595]. Наявний тут образ судна однозначно асоціюється з Хароновим човном за міфологічним текстом, однак варто сказати й те, що і в слов’янській міфології, зокрема у фольклорі, перехід людини в світ померлих уявлявся як переправа через ріку, через воду на човні.

Загалом човен у морі в образній системі символізму займає виняткове місце, розглядається як ключовий образ, що символізує людину в розбурханому житейському морі. Українські молодомузівці,


Частково сприйнявши естетичні засади символізму французького, як і поети французькі, теж відчули в ньому потенціал для вираження власних переживань, життєвих і мистецьких міркувань. В окремих поезіях символістське світовідчуття безцільності, інертності людського існування шифрується зображенням човна, кораблика, який блукає без визначеної мети у морських просторах, із залученням давньогрецької міфеми Мойри, як, наприклад, у вірші С. Твердохліба «Мойра» (прояв інтертекстуальності в сильній позиції), де присутня така пейзажно-символічна замальовка: «По синяві мчиться кораблик горою, / Що срібні у нього вітрила… / Пливе срібний місяць, мандрує з прибою, / На синь його Мойра спустила.» [6, 578]. У міфах Давньої Греції розповідається про трьох Мойр – богинь долі: одна пряде нитку життя, друга розподіляє долі, третя обриває нитку життя, в українських же поетів ця трифункціональність синтезується в один узагальнений образ Мойри як богині долі. Такого потрактування зазнає він, зокрема, в поезії П. Карманського «А все-таки люблю вас до одчаю…», де поет, очевидно, звертається до «братів, замучених до краю», тобто українського люду, якого «жорстока Мойра Вигнала (…) з Раю / Та наклеймивши Знаменем Прокльону, / Вергла під ноги нелюдів-Сусідів…» [4, 94]. Образ долі органічно доповнює есхатологічну структуру життя – смерть в поезії символістів, стає її проміжним елементом.

Отже, в поезії молодомузівців спостерігається, з одного боку, розуміння смерті як іншого, привабливого світу, а натомість у житті найпривабливішим є кохання, яке часто бачиться неоднозначно. Для вираження любовних переживань поети також часто залучають інтертекстуальні запозичення міфічних образів.

Привертає увагу у дослідженні інтимної поезії українських поетів її насичення образами античних богів. У В. Пачовського зустрічається згадка про них у контексті поезії «Ой мене ти не забудеш…», де домінує характерний цьому поетові мотив втрати коханої через її одруження з іншим, підсилений народнопісенною ритмомелодикою. Сподівання бути з нею хоча б в уявному майбутньому нового життя через втілення у правнуків у цій поезії концентрується у рядках: «Втілимось в онуків діти, / Тоді будем розкішніти / У красі жаги – / І жарітися з кохання, / І вмирати з раювання, / Як грецькі боги» [6, 326]. Продовження цього ж мотиву, але з певними видозмінами, позна-


Ченими фольклорно-романтичною традицією і її схильністю до містичності, до відповідної образності (козак, дівчина, кінь тощо), наявне і в поезії В. Пачовського «Кам’янець у млі леліє…» з циклу «Папоротин цвіт». Кохана, яка належить іншому, порівнюється з Афродітою: «Станула, як Афродіта, / Із мармуру в тюлі вкрита, тягне в гріх, як змій… « [6, 334]. Спостерігається очевидне накладання образів грецької богині та біблійної Єви, своєрідний синтез елементів з різних інтертекстуальних площин: античної міфології, Біблії, українського фольклору тощо.

Pages: 1 2 3 4 5

Збережи - » «Молода муза» і греко-римська міфологія: погляд крізь призму інтертекстуальності . З'явився готовий твір.

«Молода муза» і греко-римська міфологія: погляд крізь призму інтертекстуальності





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.