Когось із їх я знаю з дитячого коша, з кимсь познайомилася вже в школі. Всі мі дуже різні, а поєднує нас школа, іноді - спільні нтерес. Я знаю, що коли мі закінчимо школу, ті всі розбіжимося в різні сторони, будемо рідко зустрічатися, наші подивися на життя поміняються, будуть нові проблеми, нові друзі й недруги, алі шкільні товариші завтрачати в пам’яті назавжди. Міні охоплює смуток, коли я зауважую, що мі невблаганно ростемо, втрачаємо дитячу щиру радість. Якщо обманюємо, те всі изощреннее, якщо улюблено, то вусі хваробливіше, якщо віддаємо, те вусі безжальніше. Тому, співуче, мені й подобається тварчість В. Крапивина, у його добутках дружба - це любов, хвароблива й світла.

Алі це в добутках, а в житті - мі спілкуємося, співробітничаємо, приходимо на виторг один одному, особлива на уроках. У нас загальні радості й неприємності. Мі заздримо тому, хто через хваробу не прийшов у школу, алі не думаємо про ті, що йому, може бути, зараз дуже погано. Мі в азарті можемо посміятися над одним з нас, а через п’ять хвилин забути про це. Мі звикли до отрутних жартів. А коли мі минулим улітку пішли всім класом у похід, спочатку було весело, потім дівчиська утомилися, а хлопці забрали в них рюкзаки й валокли їх на собі, як і сваї.

До ночі вані розбивали наметове містечко й збирали хмиз, а мі готовили вечерю на багатті й відпочивали. Потім були гітара й пісні, дзенькіт комарів і солодкий сон. Наступного дня мі валили далі по маршруті. І так тиждень. Мі звикли, що хлопці стають іншими: уважними, турботливими, сильними, кмітливими. А в школі всі повторилося: жарту, глузування, сарказм. Алі було літо, і я знаю, які мі інші, теперішні. І мі дружимо набагато міцніше, ніж здається з першого погляду. І будемо пам’ятати один одного через двадцять, сорок років.