Місце, у яке завжди хочеться вертатися

Я не проміняю Середню оссию на самі прославлені й приголомшливі краси земної кулі. К. Г. Паустовский «Ильинский вир» Сучасне життя рухається в божевільному темпі, як бурхливий потік гірської ріки, що не в силах зупинити людина. Візьміть хоча б звичайний буденний ранок: дорослі квапляться погодувати сім’ю й не спізнитися на роботу, дітвора – встигнути проковтнути сніданок і до вчителя ввійти в клас, а машини, подібно мурахам у мурашнику, гудуть і шастають по вулицях. Скрізь печатка поспіху. Але наступає момент, коли хочеться кинути все: навчання, роботу, турботи – і побыть у тиші, у природній обстановці

Ти чуєш заклик серця й подумки або наяву виявляєшся в місці, що не проміняєш ні на які «прославлені й приголомшливі краси земної кулі». Для мене це зовсім нікому не відома, маленька, нічим не примітна галявинка твір з оллсоч © 2005 у підмосковному лісі напроти мого будинку. Чи багато хто можуть похвастатися, що живуть на узліссі лісу?

Сучасний міський спосіб життя усе далі проникає в глиб Росії, і незабаром люди зовсім забудуть, що значить жити в лісу, щоранку замість гудіння машин чути щебет птахів, шелест листя й вдихати чисте повітря. Наш ліс безкрайній, як і більшість російських лісів Середньої Росії. Якщо дивитися на нього з балкона дванадцятого поверху одного з госпітальних корпусів, то не побачиш прикордонних його обрисів. А містечко, що я хочу описати, бовсем маленьке

Настільки, що легко вміщається в куточку мого серця. У нього немає назви, але коли я про нього згадую, я його називаю «Моя галявина». Галявинка ця перебуває в західній частині лісу (орієнтуючись на мій будинок) і розташовується між крислатими соснами-велетнями. Подібно російським билинним богатирям, стоять на стражі ці сосни й оберігають спокій на галявині

У центрі цього «райського куточка», як лось, що розвалився на пригріві, ніжиться старе сухе дерево. Поруч зі старим «лосем» виросла в мене на очах молоденька рябинка. Будь-яке вбрання: і зелене платтячко, і червоні серги, і біла шубка – до особи цій модниці. Для мене вона – подружка, їй можна повідати секрети, побалакати, полегшити душу

Улітку моя галявинка заростає рослинами, схожими на злаки, і перетворюється в поле. У такі моменти я згадую бабусині пісні про поля із пшеницею, житом і почуваю захід тільки що спеченого хліба. Спокій і умиротворення наповнюють мою душу

Торік я їхала з родителями на море. Обласкана сонцем, морем, я захоплювалася піщаними пляжами, часто мінливим кольором моря. У такому стані я перебувала днів десять, а потім занудьгувала по будинку, по своїй галявині. Я засумувала по подружці-горобині, а спека й жара збуджували бажання посидіти в прохолоді сосон-богатирів

Я зрозуміла, як багато значить у моєму житті скромне містечко – «Моя галявина», як для Пушкіна – Михайловское, для Толстого – Ясна Галявина, для Паустовского – Ильинский вир. Саме такі місця наповнюють нас щиросердечною легкістю й благоговінням перед красою своєї землі. Буває, уже збираєшся йти з галявинки, почуваєш, що «переситився душею», а вийдеш із лісу й розумієш, що знову тягне туди, у те місце, куди завжди хочеться вертатися. Місце, по якому тужить серце У величезній Росії Місця є красивей. Але немає, але немає Містечка родней.

А. Чинков Я згодна з автором процитованих мною рядків у тім, що серед безлічі шумним або тихим, більшим або маленьким, приголомшуючим багатством або затишними місцями Росії є в кожного з нас своє, рідне, містечко. Містечко, де ти випробовуєш легкість у душі й благоговіння. Містечко, що прокралося в далекий куточок твого серця й назавжди оселилося там. Пам’ять свято зберігає його, і, коли твоє серце й душа рвуться на волю, ти відпускаєш їх туди, за сотні кілометрів, із задушливого міста-клітки в забуту Богом сільце на окраїні Владимирської області. З більшим нетерпінням я чекаю закінчення навчання, чекаю літніх канікул, щоб, забувши про всі прикрості й невдачі, поспішати у своє Степанове Під’їжджаючи до села, я почуваю, як серце б’ється сильніше й частіше.

Воно радіє! Скільки місяців я представляла цей день, ця година, цю мінуту, коли можна забути про всім неприємному, скинути строгий одяг, надягти ситцевий сарафан і… побігти! Побігти босоніж по мокрій траві, не боячись поранити ногу об осколки скла, побігти назустріч сонцю, вітру, лету! От і моє поле. Серед сонячного жита загадково блискають сині плями

Це волошки. Видовище приводить мене в захват: начебто хтось неспритний упустив часточки блакитного неба на золоте полотно. Важко буває відмовитися від відчуття, що все це чарівництво – полотно якого-небудь майстра кисті… У ці мінути я дуже жалую, що я не художник, не композитор…

Так хочеться запам’ятати навічно цю красу, зробити її непідвласної часу… Я лягаю на живий килим, вдихаю аромат польових квітів і слухаю щебет птахів. Сільські птахи співають по^-особливому, не те що цвірінькання горобців на міській вулиці. Мені здається, що пташки намагаються розповісти, як багато вони пережили за рік нашої розлуки. Я слухаю їх, жалую, співчуваю

Багато хто порахують мене дивної, але я дійсно розмовляю й з колоссями, що схилили свої верхівки прямо до особи, і із блакитноокими волошками. Та й кращого співрозмовника тут не знайти: вони не будуть наді ною сміятися й перебивати. Я дуже люблю це поле, це небо, цих птахів і волошки. Їх мені ніхто й ніколи не замінить у моєму серці. От чому я черговий раз чекаю літа, чекаю дня, години, мінути, коли можна забути про всім неприємному, скинути строгий одяг, надягти ситцевий сарафан і… бігти в те місце, по якому цілий рік тужило серце

675

Збережи - » Місце, у яке завжди хочеться вертатися . З'явився готовий твір.

Місце, у яке завжди хочеться вертатися





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.