Мідний вершник Петербурга – Твір по добутку А. С. Пушкіна “Мідний вершник”

Як би впечатляюще мистецтво не створювало його образ, природне бажання кожного читача скласти власну думку, своїми очами вдивитися в особу “дивного монарха”, як називав Петра Першого А. С.Пушкін. Для цього є реальна можливість: відомі укази Петра Першого, зв’язані з будівництвом Санкт-Петербурга, що зберегли в тім або іншому ступені його образ думки, мовлення й учинків. Петро не був письменником і не претендував на це звання, на відміну від деяких інших російських монархів і правителів; але укази, власноручно їм написаною, продиктованою, підписаною його рукою зберігають риси своєрідного стилю – різкого, енергійного.

На жаль, документів, що прямо ставляться до історії міста, є в розпорядженні науки небагато. Немає жодного, що розкриває задум царя-містобудівника. Немає й указу про переклад столиці в Санкт-Петербург: видиме він не видавався, це відбувалося поступово, у міру перекладу урядових закладів з Москви в Петербург. В 1712 р. переїхав двір – і із цього року прийнято вважати Санкт-Петербург новою столицею. Але зберігся ряд указів про будівництво й благоустрій міста. “Коментарем до них можуть послужити слова А. С.Пушкіна з його “Історії Петра”: “Гідна подиву різниця між державними установами Петра Великого й тимчасових його указів. Перші суть плоди розуму великої, виконаної доброзичливості й мудрості, другі нерідко жорстокі, норовливі й, здається, писані батогом. Перші були для вічності, або, принаймні для майбутнього, – другі вирвалися в нетерплячого самовладного поміщика” (Петербург у російській літературі, С.24).

Дивне ім’я міста виявилося надзвичайно ємним: воно з’єднало три мови, два образи – Христова апостола й російського царя, дві епохи – християнства євангельських часів і ранньої російської Освіти. (Місто назване на честь апостола Петра, чиїм ім’ям був наречений при хрещенні майбутній Петро Перший; таким чином, святий Петро став заступником і пануючи, і нової столиці Росії.)

Дивна й лукава двозначність: те “великий”, те “святий”. Ім’я – ознака – говорили в Древньому Римі. Чи виправдувався цей таємничий закон в історії Санкт-Петербурга? Є чимало підстав для позитивної відповіді. Насамперед тому, що доля міста велична й трагична, подібно долі його святого заступника, рибалки Симона з Вифсаиды, якого Христос назвав Петром, провидя в ньому засновника своєї церкви. Проповідував Петро в Палестині, Сирії, східних провінціях Римської імперії, доходив в апостольських мандрівках до слов’янських земель, з’єднував народи Христовою вірою. Він випробував гоніння: двічі був заточений у темницю й скінчив свої дні на хресті, розп’ятий у Римі за наказом Нерона. І знайшов безсмертя в людській пам’яті.

Але цікаво виходить, місто, якому тричі призначено відректися від свого ім’я, названий ім’ям тричі отрекшегося святого апостола! “Місто відречеться від імені Санкт-Петербург, але зовсім не для звільнення від лукавих ігор з апостольським ім’ям. Місто відречеться від імені Петроград, і зовсім не тому, що раптом з надр його донесуться проклятье ім’я деспота, голосу сотень тисяч безіменних мужиків і бабів, покладених разом з палями в підставу Північної Пальміри. Відречеться він і від імені Ленінград, ім’я, не осоромленого його жителями, що повідомили своєю вдачею й мужністю слову “ленінградець” вагомість звання. Зміна імен – це зміна масок, це позначення нових правил гри, нового карнавального простору, де колишнє життя, почасти вивернута навиворіт, що почасти йде задом наперед, і є органічна форма самореалізації” (А. Вельтман, С.6).

Два імена – родове й духовне… Двічі апостол був в ув’язненні. Дві блокади, два голоди пережив місто. Двічі місто перестане бути столицею. Подвійність, роздвоєність, двозначність – не помилка, не огріх або недогляд, скоріше знак, що вимагає прочитання, розуміння, знак долі.

Отже, ми сказали, що апостол Петро – один зі святих заступників Петербурга. До таких святих заступників ми можемо віднести й ще двох апостолів.

Незадовго дощенту міста указом Петра були засновані орден Андрія Первозванного – вища нагорода, що відзначала заслуги перед Батьківщиною, і Андріївський прапор, що став символом мужності військових моряків Росії.

16 травня (стар. ст.) на острові Люст Эланд були споруджені дерев’яно-земляні стіни й бастіони. 29 червня в день пам’яті Петра й Павла в міцності був закладений собор. Так починався Санкт-Петербург, хоронителем якого стали три євангельських апостоли.

Сьогодні, коли місту повернули його споконвічна назва, виникає відчуття перебування в замкнутому колі, відчуття завершенности. Ми зійшли на пік Білого Бичка, із цієї піднесеної крапки місто оглянемо з усією своєю долею, що свершились, оглянемо у всіх своїх схованих змістах. Санкт-Петербург – це не тільки художній твір, це ще й символ, і образ, і багатобарвне іносказання.

У системі символів, вироблених історією культури, місто займає особливе місце. При цьому варто виділити дві сфери міської семіотики: місто як ім’я й місто як простір. Про перший ми тільки що говорили. Тепер про другий.

Звернемося до дослідження Ю. М.Лотмана “Символіка Петербурга й проблеми семіотики міста”. Лотман говорив, що місто як замкнутий простір може перебувати у двоякому положенні до навколишньої землі: він може персоніфікувати державу (Рим – місто, Рим – мир), а може бути його антитезою.

Якщо Москва для російської землі як би природний центр обертання (крутіння на місці), те Петербург – це зміщена вісь, що породжує рух, що нагадує “взбрыкивание” (А. Вельтман, С.7).

Москва – концентричне місто (місто на горі). Він виступає як посередник між землею й небом (актуалізація антитези земля/небо), довкола нього концентруються міфи генетичного плану, він має початок, але не має кінця – це “вічне місто”.

Петербург – ексцентричне місто, розташований на краю культурного простору, на березі моря, в устя ріки. Тут актуалізується опозиція “природне/штучне”. “Це місто створений всупереч Природі й находящийся в боротьбі з нею, що дає подвійну можливість інтерпретації міста: як перемоги розуму над стихіями, з одного боку, і як перекрученості природного порядку, з інший” (Ю. М.Лотман, 1984, С.10).

Типологія відносин природи й культури в Петербурзі гранично різноманітна. “Один полюс утворять опису, побудовані на протиставленні природи, болота, дощу, вітру, туману, каламуті, вогкості, імли, мороку, ночі, тьми й т.п. (природа) і шпиля, шпіца, голки, хреста, купола (звичайно освітлених або – більш енергійно – запалених променем, ударом лучачи сонця), лінії, проспекту, площі, набережній, палацу, міцності й т.п. (культура). Природа тяжіє до горизонтальної площини, до різних видів аморфності, кривизни й косвенности, до зв’язку з низом (земля, вода); культура – до вертикалі, чіткій оформленості, прямизні, спрямованості нагору (до неба, до сонця). Перехід від природи до культури нерідко стає можливим лише тоді, коли вдається встановити зоровий зв’язок зі шпилем або куполом.

Разом з тим, і природа, і культура самі полярні. Усередині природи вода, дощ, сльота, мокротиння, каламуть, туман, імла, холод, духота протипоставлені сонцю, заходу, гладі води, узмор’ю, зелені, прохолоді, свіжості” (В. Н.Сокир, С.289). З появою елементів першого ряду наступає безпросвітність, безнадійність, туга, зрительно – нічого не видно. Коли з’являються елементи другого ряду “стає видно в усі кінці, з душі спадає тягар, наступає эйфорическое стан, нове життя” (В. Н.Сокир, С.289). Духовна й природна далекоглядність утворить один з важливих ознак петербурзького простору: “Петербург – місто проспектів, більше того місто проспекту, тому що Невський проспект – свого роду ідеальний образ міста, його ідея, узяте в момент її вищого торжества втілення” (В. Н.Сокир, С.290). Усередині культури – “житло – неправильної форми й непоказного або відразливого виду, кімната – труна, жалюгідна комірка, брудні сходи, колодязь двору, будинок – “Ноев ковчег”, шумний провулок, канава, сморід, известка, пил, лементи, регіт, духота протипоставлені проспекту, площі, набережній, острову, дачі, шпилю, куполу” (В. Н.Сокир, С.289). І тут теж можна говорити про далекоглядність і сліпоту.

Інша риса петербурзької картини миру – її театральність. Разностилевая архітектура Петербурга, на відміну від архітектури міст із тривалою історією, що не розпадається на ділянки різночасної забудови, створює “відчуття декорації” (Ю. М.Лотман, 1984, С.16). Москвич уважає це ознакою европеизма, у той час як сам європеєць спостерігає своєрідну й страшну красу величезних ансамблів. Про це писав маркіз Кюстин: “Я дивувався на кожному кроці, бачачи змішання, що не припиняється, двох настільки різних мистецтв: архітектури й декорації: Петро Великий і його спадкоємці сприймали свою столицю як театр” (Ю. М.Лотман, 1984, С.16).

Pages: 1 2

Збережи - » Мідний вершник Петербурга – Твір по добутку А. С. Пушкіна “Мідний вершник” . З'явився готовий твір.

Мідний вершник Петербурга – Твір по добутку А. С. Пушкіна “Мідний вершник”





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.