«МЕНЕ ВЕДЕ ГОСПОДЬ ПО БЛАКИТНИХ ПЕРЕДРАНКОВИХ ДОРОГАХ…»(По ліриці А. А. Ахматовій)

И голуб їсть із рук моїх пшеницю… А недописану мною сторінку, Божественно спокійна й легка, Допише музи Смаглява рука… А. А. Ахматова Ганну Ахматову неможливо назвати поетесою. Вона завжди була поетом, зі своїм голосом, тематикою й ні із чим не порівнянним ліризмом

Сміло, яскраво й широко ступнула вона в російську літературу, залишивши в ній незгладимий слід. Молюся віконному променю – Він блідий, тонкий, прямий. Сьогодні я з ранку мовчу, А серце – навпіл.

На рукомийнику моєму Позеленіла мідь. Але так грає промінь на ньому, Що весело дивитися. Уже в ранніх віршах Ахматової звучить мотив избранничества, Божою печаткою відзначеної особистості. Ні, вона не пишається своїм талантом, це скоріше мара, що налітає, як вихор, а коли відступає – приходить полегшення навпіл з тугою..

…А там мій мармуровий двійник, Повалений під старим кленом, Озерним водам віддав лик, Слухає шерехам зеленим. І миють світлі дощі Його запечену рану… Холодний, білий, почекай, Я теж мармурового стану. Здається, її душу переповняли вірші, вони виливалися через край, заповнюючи весь простір навколо. Це був захват творчістю

Часом Ахматову пугала власна геніальність. Вона розуміла, що за все треба платити: щастям, щиросердечним спокоєм, втратою друзів і близьких, але поезія була її життям, стихією, без якої вже неможливо існувати. …У цьому житті я небагато бачила, Тільки співала й чекала

Знаю: брата я не ненавиділа И сестри не зрадила. Отчого ж Бог мене карав Щодня й щогодини? Або це ангел мені вказував Світло, невидимий для нас? Запитуючи: «за що?», Ахматова лукавить. Вона прекрасно розуміє, що дарунок передбачення й талант вимагають жертовності від поета

Він володар душ, але й заручник вічності. Як дим від жертви, що не міг Злетіти до престолу Сил і Слави, А тільки стелиться в ніг, Молитовно цілуючи трави,- Так я, Господь, простягнений ниц: твір з оллсоч © 2005 чи Торкнеться вогонь небесний Моїх вій, що зімкнулися, И німоти моей чудесної? Протягом усього творчості Ахматова зверталася до біблійних мотивів як до яскравого художнього засобу, що підкреслює масштаби трагедії, пережитої людиною. Ця тема постійно звучить у її «Реквіємі», прориваючись криками нещасної матері, що дивується, що вона ще жива після всіх страждань, що випали на частку її сина, близьких, країни. Хор ангелів велика година восславил, И небеса розплавилися вогне.

Батькові сказав: «Почто Мене залишив!» А Матері: «ПРО, не ридай Міні…» Магдалина билася й ридала, Учень улюблений кам’янів, А туди, де мовчачи Мати стояла, Так ніхто глянути й не посмітив. Б. Садовский писав, що «лірика Ахматової – суцільне горе, покаяння й борошно».

Але свою тугу й страждання вона змогла вилити в серйозні й прекрасні вірші, які гідно продовжують традиції російської класики. Вона встала урівень зі своїми кумирами: Пушкіним, Лермонтовим, Блоком – не ученицею й боязкою наслідувачкою, а майстром, сміло й розмашисто вписали яскраву сторінку в історію росіянці поезії

Збережи - » «МЕНЕ ВЕДЕ ГОСПОДЬ ПО БЛАКИТНИХ ПЕРЕДРАНКОВИХ ДОРОГАХ…»(По ліриці А. А. Ахматовій) . З'явився готовий твір.

«МЕНЕ ВЕДЕ ГОСПОДЬ ПО БЛАКИТНИХ ПЕРЕДРАНКОВИХ ДОРОГАХ…»(По ліриці А. А. Ахматовій)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.