Це стосується її творів шістдесятих — сімдесятих років, а тепер, напередодні реформи, увага читачів і критиків була звернена до обох збірок «Народних оповідань». Винесені історією не гребінь визвольної хвилі, вони, говорячи «мовою плаката», стали жупелом для табору охоронців і маяком для передової Росії.

Аболіціоністський роман американської письменниці, що наробив багато шуму, і антикріпосницькі оповідання Марка Вовчка сприймались як однозначні явинда. Учителі недільних шкіл успішно використовували їх у своїй легальній просвітительській діяльності, дуже часто поєднуючи її з замаскованого революційною пропагандою. Недільні школи викликали підозру і незабаром були закриті. Офіціозний погляд висловив князь Д. Оболепський, який саме тоді навчав молодих робітників на Прохорівській фабриці: «Було це напередодні розв’язання селянського питання, а тим часом студенти почали читати твори, які могли тільки запалювати простолюд проти хазяїн, кріпаків проти панів своїх: «Хатину дядька Тома» і деякі оповідання Марка Вовчка, що дуже були тоді в моді».

У період назрівання революційної кризи ім’я української письменниці не сходило зі сторінок преси. Навколо «Народних оповідань» розпалювались критичні бої. Питання ставилося тільки так: «за» чи «проти». Журнальні бої розгорілися після того, як у листопаді 1819 року була надрукована сумної слави стаття редактора «Библиотеки для чтения» О. Дружииіиа, стаття, що викликала обурення усієї прогресивної громадськості.

Цікаво, що цей критичний випад, де оповідання Марка Вовчка буквально змішали з болотом, написано з позицій «чистого» мистецтва. Звинувачуючи викривальну літературу в навмисному перекрученні істини, Дружинін гірко ремствує, що журнали заповнюються не творами вишуканої словесності, а «мерзотно-огидними картинками», па зразок тих, па які не скупиться Марко Вовчок. У різкому протиставленні пригноблених гнобителям — «безвинних овечок лютим помпам», піп не вбачає НІЧОГО ІНШОГО, крім фальшивої тенденційності і порушення «непорушних законів» мистецтва.

Йдеться про блискучий політичний памфлет Герцена «Бібліотека» —дочка Сепковського» — справжній шедевр російської революційної публіцистики. 71-й номер «Коло-кола» — від 15 травня 1860 року, де він був опублікований,— справив враження вибуху бомби. Цей памфлет став визначною подією громадського життя і залишив по собі незгладиму пам’ять.

Усією силою свого разючого пера, своєї незаперечної логіки Герцен розбиває софізми кріпосників, викликаючи «Библиотеку для чтения» па лобно місце. Прочитавши опо-відання Марка Вовчка, він зрозуміп, «чому найвидатніший російський художник і. Тургенвв переклав їх». І якщо Дружинін, захищаючи «застарілий злочин», запевняє, що «історію жорстоко покараного псаря чи викраденого дівчиська можна написати, не виходячи зі своєї квартира», то він, Герцен, вбачає у цих оповіданнях згусток живого життя, яке на кожному кроці підтверджує правоту письменниці. У наступних двох абзацах, надзвичайно лаконічних і виразних, поєднуються воєдино талант художника, публіциста і критика:

Тургенев, задоволений «блискучим відгуком», дякував Герцену в листі від 21 травня: «Мені було совісно, і я не міг цьому повірити, та мені було приємно», а Марко Вовчок дала про себе знати лише па початку липня, жодним словом не згадавши про статтю, і Герцеп, зрозумівши, що пакунка з «Колоколом» вона не отримала, зразу ж вислав їй другий. Жартома докоряючи письменниці за те, що їй не сидиться на місці («ви наче Мацціиі — ніде вас не знайдені — то в Палермо, то в Берні, то в Мадріді»), він запитував, чи читала вона «Перше кохання» Тургенєва, яке йому сподобалося навіть більше, ніж «Напередодні».

Незадовго до цього (у березневій книжці «Современни-ка») Добролюбов виступив з бойового статтею, присвяченою романові «Напередодні» — «Нова повість п. Тургено-ва». Відзначивши виключну чутливість письменника до потреб часу, його уміння «зразу ж відгукнутися на всяку благородну думку і чесне почуття, яке тільки що починає проникати у свідомість кращих людей», критик разом з тим попереджає, що для нього «не так важливе те, що хотів сказати автор, як те, що він сказав, хоча б і не навмисне, просто внаслідок правдивого відтворення життєвих фактів».

Як побачимо далі, ця чудова стаття, передруковапа потім Черпишовським під заголовком «Коли ж прийде справжній день?», мас пряме відношення також до творчості Марка Вовчка.

«Зайві люди» сходили лі сцени і в ЖИТТІ, і в літературі, їхнє місце заступали люди НОВОГО складу, які прагнули активної діяльності на благо батьківщини, ладні були «гинути за добро». В обрані Олени Стахової Добролюбов справедливо вбачав першу спробу створити енергійний, діяльний жіночий характер, а в образі болгарського революціонера 1 пса ропа — одного з тих справжніх патріотів, яких «громадська потреба часу» обов’язково повинна була покликати і в Росії на боротьбу проти «внутрішніх турків». Стаття завершується промовистою алегорією: тепер ще темна ніч, та близько, близько той день, коли з’являться російські Інсарови!

З роману «Напередодні» Добролюбов зробив набагато рішучіші висновки, ніж хотілося б самому авторові, і це пришвидшило давпо вже назрілий роврив Тургопєва з «Совремешгаком».

Пізніше, коли Марко Вовчок познайомиться у Неаполі З Добролюбовим, попа зрозуміє, що Тургенєв був не завжди об’єктивний у опоїх оцінках літераторів, які входили до редакції «Современника». А тепер, обговорюючи з Тургенєвим наболілі питання громадського і літературного життя, вона з натхненням говорила йому про роман «Напередодні» і щойно прочитане «Перше кохання», а він, розповівши письменниці про задум «Батьків і дітей», з обуренням відгукувався про статтю Добролгобова і висловлював побоювання, що його новий роман теж буде використано для перекручених тлумачені., від яких потім не оберешся лиха. Адже він попереджав свого часу Некрасо-ва, що стаття нро роман «Напередодні» несправедлива і різка, але на його думку не зважили, а тепер нехай нарікають на себе…

І хоча одні й ті ж події відбивалися в їхній свідомості по-різному, творчий приклад гіганта російської літератури не міг не надихати молоду письменницю. І подібно до того, як «Записки мисливця» були у творчій еволюції Турге-нєва необхідним, але пройденим етапом, так і для Марка Вовчка почали відступати в минуле «Народні оповідання».

Поклик часу спонукав її сказати своє слово про нових людей з дворянської інтелігенції, зробити наступний крок: знайти російського Інсаропа…

Переїжджаючи з місця па місце, вона жадібно ловила вісті з Росії. Та навряд чи було їй відомо, що дев’ятнадцятилітній Митя Писарєв уже виклав свої думки про твори Марка Вовчка, а згасаючий від сухот Добролюбов написав у Швейцарії і відіслав Чернишевському до Петербурга програмну статтю «Риси для характеристики російського простолюду», в якій гаряче відстоював єдність інтересів російських та українських селян і доводив, аналізуючи оповідання Марка Вовчка, що в народних масах назріває рішучість іти вперед, живе непереможна «любов до вільної праці і незалежного життя».

Тим часом Тургенєв звав Марію Олександрівну на острів Уайт, запрошуючи взяти участь в обговоренні проекту програми Товариства для поширення грамотності і початкового навчання; запитував, як вопа працює і чи «й далі продовжує гризти і свердлити себе», чи приїздив до неї у Швальбах NN. тобто Пассек, чи й досі «пропікає» її Вейнбергша, чи не накинулась на неї «якась нова шелихвістка, як ота Кіттари», і чи довго вона буде «воловодитися з поляками».

Тургенєв, умовляючи не підпадати надто «під вплив польського елементу», виявив своє стримане ставлення до польського національно-визвольного руху, тоді як Марко Вовчок стояла цілком па позиціях Герцена, який виступав на сторінках «Колокола» на захист польської революції.

Вона повідомляла, що поїздка до Англії — справа вирішена, а насправді виїзд її відкладався з дня на день.

Герцен, чекаючи зустрічі, під час якої хотів прочитати їй «сам на сам» потаємні розділи з «Минулого й дум», сповіщав у середині серпня, що до Веитнора на Уайті двинула «юрба росіян» і він буде до них приїздити із Бор-немоуса [Порпемута], приморського курорту, де завчасно найняв віллу «Орлине гніздо», в якому і для неї є кімната. І лише 27 серпня, дізнавшись, що не побачить її ні в Лондоні, ні у Борнемоусі, писав, не приховуючи розчарування: «Отже, ви не приїдете. Я трохи сумнівався і раніше».

А Тургенев, який найняв для неї номер у вентнорському готелі, не зміг утриматися від докорів: «Незрозумілість Ваших вчинків перевершує усі міркування найвідважні-ших умів! …І чому Ж Ви не їдете па остр[ів] Уайт, хіба для ЦЬОГО потрібні мільйонні’  І чому Тій нічого не робите?

І що ж ми робитимемо без Вас на Уайті? …Що за безглуздя: хворіти там, куди приїхав лікуватися!!»

Pages: 1 2