З літературною діяльністю Марка Вовчка пов’язано створення збірки „Народних оповідань“, що позначені надзвичайною своєрідністю й стали новим поштовхом у розвитку української прози. Вагомою є участь письменниці в російському літературному процесі, зокрема її перекладницька робота.

Особливостями життєвого шляху Марка Вовчка були активне спілкування її з багатьма відомими діячами української й світової культури, науки, освіти, суспільного руху, діяльність у демократичному жіночому русі.

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (24) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в збіднілій дворянській сім’ї. Її діди-прадіди походили з Київщини. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Вже в той час виявилася її лінгвістична обдарованість. У зрілому віці вона вирізнялася великою начитаністю, знанням іноземних мов та літератур.

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше – критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, українським фольклористом та етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка Вовчка в 50-х – на початку 60-х років. Проживаючи в 1851-1858 роках у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу, активно займалася фольклористикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів’їв, приказок, фразеологізмів. Деяка частина цих матеріалів публікувалася за життя письменниці.

Пізніше в Петербурзі (1859) Марко Вовчок, уже як автор збірки „Народні оповідання“, потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Некрасов, О. Плещеєв, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський, що сприяє швидкому ідейно-творчому її зростанню. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, який іще раніше редагував і видавав її твори.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями петербурзького журналу „Отечественные записки“ М. Некрасовим, М. Салтиковом-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. Письменниця жила політичними подіями часу, брала в них безпосередню участь. Вона мала зв’язок із робітничим „Товариством друзів“.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою „Народні оповідання“ (1857). У Немирові написано більшість її перших оповідань російською мовою (збірка „Рассказы из народного русского быта“), повість „Інститутка“.

У перші роки перебування за кордоном закінчено оповідання „Ледащиця“, „Пройдисвіт“, написано оповідання „Два сини“. Цей період особливо прикметний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті („Три долі“), й оповідання („Павло Чорнокил“, „Не до пари“), історичної повісті та оповідання („Кармелюк“, „Невільничка“ „Маруся“), започатковує жанр соціально-побутової казки („Дев’ять братів і десята сестриця Галя“). Частина цих творів увійшла до другої збірки „Народних оповідань“ (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: „Жили да были три сестры“, „Червонный король“, „Тюлевая баба“, „Глухой городок“. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому „Журналі виховання і розваги“ П. Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця пише художні нариси, об’єднані назвами „Листи з Парижа“ (львівський журнал „Мета“ 1863) та „Отрывки писем из Парижа“ („Санкт-Петербургские ведомости“, 1864-1866).

У 1867-1878 роках найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Вона написала або завершила російські романи „Живая душа“, „Записки причетника“, „В глуши“, повісті „Теплое гнездышко“, „Сельская идиллия“ (опубліковані в „Отечественных записках“), переклала російською мовою багато творів із французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема 14 романів та інші твори Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл „Мрачные картины“), редактор петербурзького журналу „Переводы лучших иностранных писателей“ (до участі в журналі вона залучає жінок-перекладачок).

Становлення творчих принципів, індивідуального стилю Марка Вовчка відбувалося великою мірою під впливом розповідних традицій Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, І. Тургенєва. Особливе значення для формування ідейно-естетичних поглядів письменниці мала творчість Шевченка. Вона була для неї високим зразком реалістичного зображення трагічної долі кріпаків (зокрема жінки-кріпачки), романтичного уславлення визвольної боротьби народу. Шевченко бачив у письменниці „молоду силу“, виразника нового піднесення соціального й національно-визвольного руху, „обличителя жестоких людей неситих“.

Українські оповідання та повісті Марка Вовчка – характерне явище переходу української прози від просвітницького реалізму до реалізму класичного. З появою цих творів здійснюється перехід від виявлення окремих від суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Причина страждань простої трудової людини тепер трактується як „громадське лихо“ („Горпина“) і пояснюється не просто лиходійством з боку того чи того кривдника з панівної верстви, а суспільними умовами, тиском суспільного ладу, за якого селянина-трударя „одно лихо душить, а друге вже в пазури бере“ („Гайдамаки“). Письменниця проникає в глибини народної душі, соціальне буття народу, устами сільських трудівників розповідає про типові життєві випадки, викладає трагічні „біографії“ селян-кріпаків (найчастіше селянок).

Порівняно з попередньою прозою, у Марка Вовчка поглиблюються викривально-аналітичні можливості реалізму, зростає соціальна загостреність критики кріпосницької дійсності, з’являється суспільно-політичний аспект художнього трактування реальних причин народного лиха. Письменниця розвиває гоголівські й шевченківські традиції сатиричного викриття духовного зубожіння, спустошеності, розкладу кріпосного панства. Аналітично осмислюючи суспільну зумовленість безлічі знаних нею життєвих прототипів, вона створює узагальнені й водночас індивідуалізовані, сатирично окреслені образи панів, які ведуть пустопорожнє життя („Козачка“, „Інститутка“, „Игрушечка“).

Якісних змін зазнає характер типізації обставин. У прозі Г. Квітки-Основ’яненка реалізувався переважно етнографічно-інформативний аспект у змалюванні життя, оточення героїв; обставини в нього виступають головним чином як деталізоване побутово-звичаєве тло, на якому розгортається дія. У Марка Вовчка зображення навколишнього середовища підпорядковане завданню соціально-психологічної характеристики героїв. Обставини виступають як чинники формування характерів героїв, їхніх дій, настроїв, думок, прагнень. Так, у повісті „Інститутка“ соціальну й побутову атмосферу, в якій діють герої і яка зумовлює їхні настрої, переживання, прагнення та вчинки, складають типові явища: моторошна атмосфера кріпосницької неволі в поміщицькому маєтку, тяжке невільницьке становище кріпаків, чутки про катування селян у інших маєтках і втечі кріпаків, жорстокі знущання інститутки над своїми селянами, її самодурство, моральна деградація панства.

Більшість перших творів Марка Вовчка належать до реалістичного напряму. В деяких оповіданнях („Чари“, „Свекруха“, „Максим Гримач“ „Данило Гурч“) переважають риси романтизму. В найкращих творах на першому плані – зображення характерів у їх соціально-психологічній зумовленості.

Особливо високого художнього рівня досягла письменниця в жанрі оповідання-„долі“, оповідання-„біографії“, в розкритті у лапідарній формі характеру героя на значному відтинку його життя. Тяжіння Марка Вовчка до жанру оповідання-„долі“ зумовлене її увагою до теми поневірянь людини з соціальних низів, намаганням відтворити складний життєвий шлях героя.

Деякі оповідання Марка Вовчка за жанровими ознаками й поетикою, по суті, є етюдами, ескізами („Чумак“, „Горпина“, „Викуп“ тощо). Письменниця випередила жанрово-стильовий рівень тогочасної прози, засвідчила великі ідейно-художні можливості малих прозових жанрів.

Pages: 1 2