Марко Вовчок прислухалася до порад Тургенєва. За два місяці, проведені у Дрездені, вона обійшла й об’їздила так звану Саксонську Швейцарію, підіймалась з Оианасом на Бастей, побувала в Ротені, Таранті. Багато і жадібно читала. Пушкіна вона любила змалку, а тепер сприймала по-новому: «…кожного разу, коли читаю, бачу, що раніше багато пропускала».
Завдяки М. К. Рейхель письменниці стали доступними видання Вільної російської друкарні у Лондоні, вони прилучили її до інтересів революційної еміграції і злободенних політичних дискусій. Вона уважно стежила за «Колоколом» і «Полярной звездой»; читала «Записки княгині К. Р. Дашкової» з памфлетною передмовою Герцена, у якій російське самодержавство прирівнювалось до воєнної деспотії, споконвіку ворожої інтересам народу;
Марія Каспарівна Рейхель, уроджена Ерн, була вихователькою дітей Герцена і разом із його сім’єю виїхала за кордон, де вийшла заміж за Адольфа Рейхеля, учителя музики й композитора, майбутнього директора Дрезденської музичної школи. Ось чому Герцем і Огарьов вибрали Дрезден головним опорпим пунктом для зв’язків з Росією. М. К. Рейхель була їхньою посередницею у справах поширення лондонських видань.
Тургеиєв познайомив Марію Олександрівну не тільки з Рейхелями, а і з подружжям Станкевичів. Це знайомство відновилося в Кіссінгені та Остенде, де письменниця знову зустрілася з ними, а згодом підтримувала листування. Олександр Володимирович і Олена Костянтинівна з великою симпатією ставились до Шевченка, який відвідував їх у Москві, і з давнього масу були у приятельських стосунках, з Тургеневим і Горцоном — друзями рано померлого літератора сорокових років Миколи Станкевича. О. В. Стан-кевич, який опублікував листи свого покійного брата і видам книгу про життя і праці Грановського, був професором Московського університету по кафедрі політичної економії. Наукова праця все більше віддаляла його від літературного покликання, але він зберігав вірність духовним уподобанням юних літ і з цього погляду був для Марка Вовчка цікавим співбесідником. Живі й дотепні листи до Станкевичїв становлять кращі зразки її епістолярної творчості.
«Вів хотів, тобто Герцем, знати, як сприйму я докладні записки про цей час і чи варто їх друкувати. Не знаю, можливо, після його смерті усе це надруковано, хоч і сумніваюсь у цьому. Дружина Герцена років через два, здається, померла»,— закінчує Марко Вовчок досить детальний опис обставин його сімейної драми. І далі: «Невдовзі після її смерті до Герцена приїхали Огарьови. Потім вій, Гер-цен, зійшовся з Огарьовою, яку Тургенев справді влучно прозвав шпигувальпого голкою, і був, кажуть, дуже нещасливий у цьому шлюбі. …Огарьова ревнувала його, як тигриця, і всіма засобами мучила його — ревнувала не тільки до жінок, а й до дітей, до приятелів, до зошитів та інш., інш., інш.».
Герцен сам розповідав їй про свої житейські незлагоди і читав заповітні сторінки з «Минулого й дум», чекаючи нагоди, коли зможе ознайомити повністю з «Оповіданнями про родинну драму». Востаннє вій нагадав про це у липні 1860 року: «Я чекаю вашого щирого суду, чесного,— ви — як жінка — повинні сказати, коли вас щось шокірує. Я вірю у наше серце, А для мене ці розділи не жарт. Крім Ог[арьови]х і С[атіна], я а і ком у не читав усього».
Герцен, як і сподівався, знайшов однодумницю, ладну служити — і не лише своєю творчістю — справі звільнення пригнобленого народу. Нін рооповів Марії Олександрівні, які серйозні розходження викликає в придворних колах підготовка реформи, як загострилася в Росії політична ситуація. Поділився своїми думками :і приводу визвольного руху в Італії і подій західноєвропейського громадського життя. Ця надзвичайна людина мала в своєму розпорядженні найсвіжіші відомості, що надходили до неї якимись таємними шляхами з перших рук.
Довгі конфіденціальні розмови з Герценом і Огарьовим, їхні більш ніж прихильні відгуки про «Народні оповідання», їхні міркування щодо правильного спрямування таланту, який визначає справжні перемоги художника,— все це повинно було окрилити молоду письменницю, допомогти їй багато що переосмислити і зрозуміти по-новому. Але сама вона, напевне з обережності, не залишила ніяких свідчень. Відчуваються лише натяки у коротенькому листі до Тургенсва, надісланому 28 серпня з Остспде — одразу ж після повернення з Лондона: «Тепер ви знаєте мою адресу, якщо надумаєте — напишіть, а я сьогодні більше не буду: мене різні думки долають. Багато говорити, та нема чого слухати вам».
Зате Герцен міг висловлюватися вільно: «Марко Вовчок була у пас в Лондоні,— писав він до М. К. Рейхель па другий день після від’їзду Маркевичів, — я нею дуже задоволений, вона посяде почесне МІСЦЄ В нашій літературі — їй треба розширити рамки і захопити якнайбільше елементів. Це й зроблено в «Игрушечке», але характер панночки не живий, стиснутий, і помітно, що зроблений на задану тему».
Улюблений учитель Міцкевича, активний учасник революції 1830 року Іоахім Лелевель доживав свій вік, за словами П. В. Апненкова, який бачив його в Брюсселі, «у почесній і великій бідності». Хазяїн якогось невеличкого кафе відвів йому комірчину на антресолях, звідки «регулярно кожного вечора він спускався у кафе випивати свою чашку кави, причому розраховувався парою су, старанно загорпепих у папірець».
Зустріч з Лелевелем, напевне, добре запам’яталася Марії Олександрівні, якщо на старості нона вирішила написати про неї синові; та чи встигла — невідомо.
Марко Вовчок не тільки співчувала діяльності Герцена, а й допомагала йому, як могла. Він охоче прийняв її пропозицію пересилати для «Колокола» кореспонденції з Росії і викопувати різні доручення. І справді, Герцеи і Ога-рьов надсилали на закордонні адреси письменниці нові видання лондонської друкарні, свіжі номери «Колокола» і додатки до них, а вона, у свою чергу, відсилала до Лондона викривальні матеріали, які надходили до неї з Росії.
Ще перебуваючи в Остенде, Марко Вовчок писала у Лондон, не гадаючи, що затримається за кордоном: «Чи немає у Вас доручень у Росію? Чи немає у Вас, Миколо Платоиовичу? Чи у Наталі Олексіївни? Я їх викопаю справно. Чи одержали Ви, Олександре Івановичу, мого листа, де є вісті для «Колокола», надіслані з Чернігова?»
Приводом для закордонної подорожі Тетяни Петрівни було тривале відрядження її старшого сина Олександра Вадимовича, молодого юриста з блискучими здібностями, посланого після закінчення Московського університету збирати матеріали для проекту нового тюремного положення. Протегував йому впливовий дипломат, князь М. О. Орлов, знайомий родини Пассскіп.
Про характер і настрої молодого Пассека ми можемо дізнатися зі слів Тетяни Петрівни, що розповідала у листі з Гейдельберга своїй приятельці О. О. Новиковій, як він був розчарований оглядом саксонських тюрем: «А покарання і тут єсть, до того ж тяжкі. Коли бачиш усе це, здається, що тут щось не так. Нібито в розвитку людства машина зійшла з нормального шляху і ніяк не може попасти па нього знов. Багато є такого, від чого серце щемить. Ось, наприклад, як випорожнятися, сидячи на цепу з поліном під рукою? (В Саксонії це покарання застосовується частіше до прекрасної статі). Добре, що діти окремо і їх учать. Оаша повертається з цих поїздок дуже схвильованим. Молодий, лагідний! Дай боже, щоб він коли-небудь міг бути корисним для співвітчизників нещасних».
Забігаючи наперед, відзначимо цікавий факт: цикл нарисів Марка Вовчка «Отрьівки писем из Парижа» збігається тематично з напрямком діяльності Пассека.
Він був молодший за Марію Олександрівну майже на чотири роки. Вона була в зеніті слави, а він тільки починав свій шлях. З перших же днів знайомства вони покохали одне одного, і це кохання, найбільше в її житті, не вгасало до передчасної кончини Пассека.
З його палких листів з Фрапкфурта і Гейдельберга — від 23 і 27 жовтня — легко зробити висновок, що вопи про все вже домовилися у Дрездені.
Пливти з Опаяасом далі в одному човні вона більше не могла. Згладжувати суперечності ставало дедалі важче. За кордоном особливо гостро виявилась несхожість натур та інтересів. Вона — вразлива, допитлива, захоплена бажанням усе побачити, про все дізнатися, готова легко зірватися з місця і мчати хоч на край світу, і він — інертний, похмурий, дражливий, пригнічений своїми невдачами, скований релігійними почуттями, нудьгуючий без діла ї від чужого йому оточення…
Не можна забувати і про розбіжності ідейного характеру. Подруга письменниці Юлія бшевська у своїх спогадах розповідав, які розгоралися суперечки, коли Опанас починав доводити, що Марко Вовчок взагалі не повинна писати російською мовою, а вона заперечувала, що вважае своїм обов язком боротися з «неволето-рабством» усіма
доступними їй засобами і тому не може обмезкуватися самою лите українською мовою. За цілком слушним твердженням [О, бшевської, «розумові обрії Марії Олександрівни розширилися від часу опублікування її українських оповідань» і «у пошуках ідеалів вона пішла далі, ніж ду-мав Опаиас Васильович. Можливо, в цьому й полягала причина розриву».
Pages: 1 2
Збережи - » Марко Вовчок і поради Тургенєва . З'явився готовий твір.