Населення Мадрида не дуже численно: одноденний перепис, зроблений в 1867 році дала цифру в 298,426 жителів, з яких 15,245 мандрівників і 14,799 військових состоящих на дійсній службі, що скорочує осіле населення міста до 272,061.

Якщо виключити із цього числа жінок, дітей і старих, то навряд чи залишиться більше ста тисяч чоловік, здатних виконувати в суспільстві роль виробників.

Тепер викресліть ще всіх живучими доходами з капіталів, будинків, земель, нарешті, -чиновників, банкірів, духовних осіб. Що ж залишається для представництва торгівлі й промисловості?

A тим часом іспанська столиця, не дивлячись на такий слабкий продуктивний елемент, має періодичну пресу, який могли б позаздрити самі багаті й промислові міста, якби справа полягала тільки в кількості. Ми маємо під рукою офіційний звіт o стані журналів і газет, що видавалися в Мадриді 1-го липня 1867 року, тобто, напередодні революції, низвергшей трон Ізабелли II.

У цей час у Мадриді виходило 137 видань журналістики; з них 17 політичних, 10 релігійних, 32 літературних, 7 винятково белетристичних, 7 сатиричних, 17 офіційних і адміністративних, або службовців органами яких-небудь державних установ, як напр. лотерей, почт, телеграфів і проч., 19 наукових, по відділах природознавства, права, медицини, філософії, 5 педагогічному й навчальних, 3- присвячених мистецтву, 2 - військовим питанням і 18 різним галузям промисловості й торгівлі.

Все це на перший погляд може здатися дуже значним рухом суспільної думки, але ілюзія трохи розсіється, якщо звернути увагу на періоди виходу різних видань; ми побачимо тоді, що тільки 21 виходило щодня, 2 - по двох разу в тиждень, 94 - один раз у тиждень, інші, же 20 - у невизначений термін, - щомісяця, a іноді й рідше.

Подивимося тепер, у якій кількості екземплярів друкувалися всі ці органи? Навіть самі популярні з них, тобто ті, які в цей момент, здавалося, грали дуже важливу роль у політичному житті країни, не доходили іноді й до 1,000 экз. За винятком Las Novedades (Новин) і la Correspondencia, що мали в деякі періоди таку ж поширеність, як наші другорядні газети, - інша мадридська преса ледь животіє, що змушує розміряти витрати по виданню з незначною кількістю передплатників, тому видавцям доводиться ледве не вималивать безкорисливого співробітництва, a письменникам -задовольнятися поки своєю скромною популярністю так надією, що нова революція коли не будь підніме їх на верх.

Саме собою, зрозуміло, що все це вкрай несприятливі умови для розвитку як серйозних робіт, так і чисто-художніх добутків. Людина, не спроможний спокійно віддатися своїй справі, примушена щохвилини піклуватися o насущній їжі, без упевненості навіть, що праця його буде оплачений, така людина мимоволі схилиться на сторону свого особистого, a не суспільного блага; він проти власної совісті зробиться пособником тієї або іншої політичної партії, стане користуватися пресою, як зручним засобом змусить боятися себе, і добре ще, якщо не зверне свого пера в знаряддя шантажу.

У перші роки царювання Ізабелли II, мадридська преса ще зберігала повну пристойність, вона також чесно й безкорисливо переслідувала чисто політичні цілі як і вся наша періодична преса в часи реставрації й польської монархії, Тоді-те саме партія помірних з’єдналася у виданні свого самостійного органа Heraldo, куди відкритий був доступ усім, більш-менш здатним боротися в її рядах; тоді ж сім’я Коэлло заснувала Епоху, перетвореної згодом в орган ліберального Сполучника; a прихильники партії прогресистів групувалися в Clamor publico, що издавались за редакцією Корради.

У той неясний період, що пішов за повстанням гвардії в 1854 році, з’явилося багато нових газет; викликані до життя крайнім порушенням суспільства, вони відрізнялися особливою гарячністю й різкістю тону у своїх нападках на уряд, але, як і всі занадто напружене, не могли довго проіснувати. У Мадриді так багато пишеться, що там уже звикли до непомірного користування словом, і у звичайний, нормальний час уряд майже не обертає на це уваги; воно знає, що при кожному порушенні належних границь один яким не будь табором, йому з такими ж азартом відповість інший, і справа закінчиться цією сутичкою без усяких репресивних мір. Але бувають, звичайно, і такі випадки, коли влада знаходить необхідним виявити себе.

Події в проміжок часу від 1854 до 1856 року висунули двох політичних діячів, імена яких дороги сучасної Іспанії й, імовірно, ще надовго збережуться в її пам’яті. Один з них Кальво Асенсие, засновник журналу La Iberia, що був самим авторитетним органом партії прогресистів за час її запеклих битв і безперервних сутичок; іншої - молодий і прегарний дон Сиксто Камара.

Кальво Асенсие добре знав історію своєї країни; він глибоко перейнявся тими прагненнями, якими керувалися колишні патріоти в 1812, 1820 і 1835 р. Це людина принципу, у ньому ніколи не було неприязного почуття ні проти монархії, ні проти католицької релігії, і заради негайного досягнення мети, він готовий був удовольствоваться малим, не прагнучи до насильницьких переворотів, не вимагаючи занадто глибоких, корінних змін. В 1854 році, силою свого гарячого ентузіазму, Асенсие залучив іспанський народ до партії прогресистів і взагалі, у продовження всієї своєї діяльності, мав такий вплив на сучасників, якого ніколи не міг придбати його обдарований спадкоємець Сагаета, більше досвідчений політик, більше, може бути, стійкий у своїх намірах, але за, те незрівнянно менш щирий і великодушний.

Відносно Сиксто Камари можна сказати, що він боровся за свої переконання демократію з таким же ідеальним почуттям, як дон Кихот за свою Дульцинею. Егоїзм йому невідомий, він весь самовідданість, весь великодушність, a такі люди не часто є в політичній боротьбі; тому-те особливо втішно буває, коли зустрінеш їх на шляху, хоча й знаєш заздалегідь, що їм не під силу змінити рух величезної машини. Проте, Сиксто Камара назавжди залишиться тим, чим був і буде для нас наш Барбес. соціальної машини. Проте, для іспанських республіканців, Сиксто Камара назавжди залишиться тим, чим був і буде він нас наш героїчний Барбес.

Після революції 1856 року, політична боротьба затихла; войовничі партії помірних і прогресистів стомилися й дали можливість утворитися нової, за назвою Ліберального Сполучника. Те були часи, коли країна, здавалося, бажала винятково присвятити себе розвитку внутрішнього добробуту за допомогою промислових і торговельних підприємств, пристрою кредитних суспільств, проведення залізниць і проч.; a такий настрій не сповільнив відбитися й на мадридській пресі: з рук різних партій вона переходила мало по малу в руки впливових фінансистів; деякі органи, як напр. Кореспонденція, прийняли чисто-промисловий напрямок, і головним загальним завданням всіх газет стала підтримка інтересів того або іншого великого спекулянта. Із цього часу починається зовсім новий зворот журнальної справи, ніколи ще не бачений доти в Іспанії; більшість друкованих органів, прагнуло, до якій не будь спеціальної мети, що має завжди дуже мало відносини до загального народного блага.

Різні питання, звичайно найшлося кілька обдарованих людей, які зуміли скористатися слушною миттю й довели іспанських націй, що вона повинна розраховувати тільки лише на саме себе, що їй нема чого чекати ні від своєї династії, ні від своїх правлячих класів, тому що й та й інші, стали, могли служить невичерпною темою для демократичної преси, і вона дійсно висувала їх, розглядала, обговорювала; крім того на черзі стояло ще багато соціальних завдань, те ж вимагали негайного й всебічного обговорення, завдань економічних: з Англії, Франції й Німеччині щодня приходили звістки, що підтверджувала необхідність їхнього розумного дозволу для всіх промислових країн.

Найбільш видатним із цих керівників суспільної думки є дон Николас-Мариа Риверо, видавець газети la Discusion, цілком аналогічної по своєму напрямку з нашим National під керівництвом Армана Карреля.

Pages: 1 2