У романі Достоєвського «Злочин і покарання» уперше з усією очевидністю встала проблема самостійного створення нових духовно-етичних цінностей. Адже письменник працював над ним в умовах важкого життя кінця 60-х років, коли не тільки не згладилися, але ще більше загострилися всі протиріччя. Половинчаста селянська реформа ввергнула країну в болісний стан подвійної соціальної кризи. Наростав розпад вікових духовних цінностей, змішалися подання про добро й зло, цинічний власник став героєм сучасності. В атмосфері ідейного бездоріжжя й соціальної розхитаності з’являються перші симптоми нової суспільної хвороби. Достоєвський був одним з перших письменників, хто поставив їй точний соціальний діагноз і виніс суворий моральний вирок. У цьому зв’язку його можна вважати самим жорстоким художником XIX століття. Він оголив таку жорстоку правду життя, показав такі людські страждання, які важко винести

Але він був одержимо величезною любов’ю до людей і не хотів закривати ока на гірку дійсність, він уважав себе відповідальним за те, щоб відкрити ока людям, змусити їх шукати шляхи рятування від страждань і соціальної несправедливості. «У всіх творах Достоєвського ми знаходимо одну загальну рису - це біль про людину, що визнає себе не в силах або не вправі бути людиною сьогоденням» (Добролюбов).

Достоєвський у своїй творчості продовжує тему «маленької людини», підняту в російській літературі Пушкіним і Гоголем. Його герої - це «принижені й ображені», це «маленькі люди» у великому світі соціальної несправедливості. І саме в зображенні таких людей проявляється «біль про людину» Достоєвського

«Біль про людину» - це основне почуття письменника, що протестує проти соціальних підвалин життя, проти положення, «коли людині нікуди йти», коли людина задавлена бідністю й убогістю. Життєві умови, у яких перебувають герої роману, жахливі. Духота петербурзьких нетрів - частка загальної безвихідної атмосфери добутку. Тіснота, ядушлива скупченість людей, що туляться на аршині простору, збільшується духовною самітністю людини в юрбі. Люди ставляться друг до друга з недовірою, з підозрою; їх поєднує лише цікавість до нещасть ближніх

И в цих умовах розвивається особиста свідомість і заперечення моральних ідей і законів мас. Людина як особистість завжди в цьому стані стає у вороже, негативне відношення до авторитетного закону мас. Це «розпадання мас на особистості-» з погляду моральний і психологічної - стан хворобливе

У такій атмосфері розгортається приголомшлива драма життя «принижені й ображених», життя на якихось ганебні для людини умовах. І це життя ставить героїв у такі тупики, коли «аморальним» стає сама неухильна вимога моральності. Так, добро Сонечки стосовно ближнього вимагає зла стосовно себе. Рідна сестра Раскольникова Дуня готова вийти за цинічного ділка Лужина тільки для того, щоб допомогти братові, дати йому можливість закінчити університет

Нелюдська теорія «крові по совісті» тісно пов’язана з «наполеонівською ідеєю» Раскольникова. Герой хоче перевірити: «незвичайний» чи він людина, здатний на миро-потрясіння, або «тварина тремтяча», як ті, кого він ненавидить і нехтує?

У викритті крайнього індивідуалізму, антилюдського міфу про «надлюдину» проявляється гуманізм Достоєвського. І тут напрошується перший висновок, до якого нас приводить великий письменник-гуманіст: «Виправте суспільство, і хвороб не буде».

З перших мінут здійснення злочину зовні струнка теорія Раскольникова руйнується. Його «арифметиці» протистоїть вища математика життя: одне розраховане вбивство спричиняє інше, третє

Достоєвський намагається попередити нас про небезпеку раскольниковской теорії, говорить, що вона може виправдати насильство й море крові, виявися в руках фанатика, одержимого не тільки ідеєю, але й владою над долями людей

Чому кожна людина має право на життя? Такий закон людської совісті. Розкольників порушив його й упав. І так повинен упасти кожний, хто порушує закон людської совісті. Тому особистість людини священна й недоторканна, і щодо цього всі люди рівні. На тих сторінках роману, де Достоєвський попереджає про небезпеку такої теорії, звучить уже «біль про людство».

Ми почуваємо «біль про людину» і тоді, коли він міркує б ролі благодіянь, релігії й смиренності. Розкольників зневажає святе. Він зазіхає на людину. У древній книзі було записано: «Не убий». Це заповідь людства, аксіома, прийнята без доказу. Розкольників дерзнув засумніватися в цьому. І письменник показує, як за цим неймовірним сумнівом треба тьма інших. Всім ходом роману Достоєвський доводить: людина, що переступила заповідь Бога, що зробив насильство, втрачає власну душу, перестає відчувати життя. І судити Раскольникова може тільки Сонечка Мармеладова з її діючою турботою про ближні. Це суд любов’ю, жалем, людською чуйністю - тим вищим світлом, що втримує людяність навіть у тьмі «буття принижених і ображених». З образом Сонечки зв’язана велика гуманістична ідея Достоєвського про те, що мир урятує духовне єднання людей

«Біль про людину» проявляється й у тім підході, що використовує Достоєвський у створенні образів, у показі дрібної еволюції людської душі, у глибокому психологізмі

«Біль про людину» виражається й у виборі конфлікту. Конфлікт роману - це боротьба теорії з життям. Це й болісне зіткнення характерів, що втілюють різні ідейні принципи. Це й боротьба теорії- з життям у душі героїв

Романи Достоєвського не тільки відбивають, але й випереджають проблеми, сучасні авторові. Письменник досліджує конфлікти, які стали частиною громадського життя країни в XX столітті. Автор показує, як теорія запалюється в душі людини, поневолює його волю й розум, робить його бездушним виконавцем

В «Злочині й покаранні» ми зустрічаємо проблеми, актуальні й для нашого часу. Автор змушує нас міркувати над цими питаннями, переживати й страждати разом з героями роману, шукати істину й моральний зміст людських учинків. Достоєвський учить нас любити й поважати людини

У статті “Забиті люди” Н. А. Добролюбов писав: “У добутках Ф. М. Достоєвського ми знаходимо одну загальну рису, більш-менш помітну у всім, що він писав. Це біль про людину, що визнає себе не в силах або, нарешті, навіть не вправі бути людиною, сьогоденням, повною самостійною людиною самим по собі”.

Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” - це книга про життя знедолених, це біль письменника за зганьблену честь “маленького” людини. Перед читачем розвертаються картини страждань “маленьких” людей. Їхнє життя протікає в брудних комірках, на бульварі

Холодно й байдуже дивиться ситий Петербург на знедолені. Трактирна й вулична стихія втручається в долі людей, накладає відбиток на їхні переживання й учинки. От жінка, що кидається в канал…. А от по бульварі йде п’яна п’ятнадцятирічна дівчинка. Ця страшна картина викликає гіркі думки в Раскольникова. Він знає, чим і як закінчить життя ця розтоптана з юного років людська душа. “Бідна дівчинка!.. Опам’ятається, поплаче, потім мати довідається… Спочатку приб’є, а потім висіче, боляче й з ганьбою, мабуть, і зжене… А не зжене, так все-таки пронюхають Дар’ї Францевни, і почне чмихати моя дівчинка туди так сюди… Потім негайно лікарня (і це завжди в тих, які в матерів живуть дуже чесних і тихенько від них пошаливают), ну а там… а там знову лікарня… вино… шинки… і ще лікарня… року через два-три - каліки, разом життя її дев’ятнадцять аль вісімнадцять років від роду всього-з…”

И гнівом дихають його слова, коли він зі збурюванням говорить, що існуюча життя виправдує подібне свідоме приниження людини: “Це, говорять, так і треба. Такий відсоток, говорять, повинен іти щороку…” У цей відсоток і потрапили Мармеладов, Катерина Іванівна, Соня, Дуня Раскольникова.

Pages: 1 2