«Бунтар, що стукається в залізні двері темниці життя» - так визначає історик театру й літератури С.А.Венгеров сутність творчості Андрєєва. «Шукання нескінченного в кінцевих його проявах» настільки сильно в письменника, що навряд чи є хоча б один добуток, де б не ставилися основні питання буття людського: про смерть і безсмертя, про мету й сенс життя, про безсилля людини в боротьбі з долею, про природу добра й зла. Визнання об’єктивної безглуздості людського життя йде в Андрєєва поруч із усвідомленням її суб’єктивної цілеспрямованості. Похмуро-фаталістичне зображення в п’єсі «всього життя людини, з її темним початком і темним кінцем» існує паралельно із твердженням «останнього розпачу», бунту як єдиної можливості буття

А.А.Блок назвав андріївського Ч. «реальнейшим з реальних людей, без домішки незвичайного або фантастичного». М.Горький, розбираючи в листі до автора «Життя людини», писав: «У житті твоєї людини - майже немає людського життя, а те, що є,- занадто умовно, не реально. < …> Взагалі ти занадто оголив твоєї людини, віддаливши його від дійсності, і тим позбавив його трагізму, плоті, крові». В.Вересаєв побачив не «образ людини взагалі», а тільки «людини-обивателя».

Обравши своєрідну форму для своєї п’єси, що з’єднує «древню містерію» з «наївністю лубка», Л.Андрєєв наполягав на тому, що «драми в житті людини ні», що вся образна система п’єси лише «оповідання про життя, подання як живуть». Різкі контрасти світла й тьми, бунту й смиренності, протесту й благання супроводжують Ч. від народження до смерті

Згущені до межі обставини всього його життя: юність, бідною й голодна, але пофарбована мерехтливою надією на щастя; визнання, багатство, зрілість, а з ними розуміння марності слави, підступництва підлих і заздрих ворогів; катастрофа ілюзій у старості, безглузда смерть сина; зміряй Ч. в убогості й безславності, серед п’яниць із «мертвими душами» у брудному й похмурому шинку

Із самого народження Ч. фінал його життя визначений: Хтось у сірому, «найманий читець», з «суворою байдужністю» читає Книгу Доль; у його руках обпливає свіча - символ людського життя, що згоряє. У молодості Ч.-роман-тик кликав на бій Невідоме: «Агов ти, як тебе там кличуть: доля, диявол або життя, я кидаю тобі рукавичку…» Після смерті сина звучить люте проклятье Ч.: «Проклинаю моє серце, мою голову - і все кидаю назад, у твою жорстоку особу, божевільна Доля». Апофеоз бунту - заключна сцена: Ч. встає, випрямлюється й кричить зненацька голосно, закличним голосом, повним туги й гніву: «Де мій зброєносець? - Де мій меч? - Де мій щит? - Я обеззброєний! - Скоріше до мене! - Скоріше! - Будь прокля…» На цьому слові він умирає. Ч.- жертва й борець у надривної трагічної російської дійсності XX століття