Любовна лірика Ганни Ахматовій

Може бути, це так тільки для мене, але мені здається, що дуже важко виділити із творчості Ахматової, особливо з її ранньої творчості, те, що можна було б назвати, на відміну від інших її віршів, «любовною лірикою». Тому що все, що вона пише, написано або про любов, або в присутності любові, або при спогаді про збіглу любов. «Молюся віконному променю – // Він блідий, тонкий, прямий. // Сьогодні я з ранку мовчу, // А серце – навпіл.

// На рукомийнику моєму // Позеленіла мідь, // Але так грає промінь на ньому, // Що весело дивитися. // Такий безневинній і простий // У вечірній тиші, // Але в цій храмині порожньої // Він немов свято золотий // И утешенье мені». Здавалося б, у цьому вірші про любов – ні слова. Сказано тільки: «Сьогодні я з ранку мовчу, / А серце – навпіл». Але вже виникає враження таємницею, схованої від сторонніх очей любовної драми, може бути, зіграної поодинці, любовної туги про людину, що, може бути, і не підозрює про що відбувається. Взагалі навіть самі відверті «любовні» вірші Ахматової – таємні й про таємний, all so ch. ru 2001 2005 це не лемент, навіть не слово, звернене до коханого, як це майже завжди буває в Марини Цветаевой, це скоріше образ, почуття, що виникло при зустрічі з улюбленим: «Той же голос, // Той же погляд, // Ті ж волосся лляні

// Всі як рік тому назад. // Крізь скло промені денні // Вапно білих стін пестрят… // Свіжих лілій аромат // И слова твої прості».

Щиросердечна бура, сум’яття почуттів, коли падає серце й холодіє в груди, коли кожна мала відстань розтягується на милі, коли чекаєш і бажаєш лише смерті, передаються Ахматовій скупою подробицею ледве помітних, схованих від чужого, стороннього ока деталей. У віршах завжди видається те, чого б не помітили без віршів: «Так безпомічно груди холоділи, // Але кроки мої були легкі. // Я на праву руку надягла // Рукавичку з лівої руки. // Здалося, що багато щаблів, // А я знала – їх тільки три! // Між кленів шепіт осінній // Попросив: «Із мною вмри!

» И тому, коли раптом лунає: «И коли один одного проклинали // У страсті, розпеченої добела, // Обоє ми ще не розуміли, // Як земля для двох людей мала», – це робить враження вибуху. Але це теж вибух – внутрішній, зривши свідомості. Люта в Ахматової – не біль, а пам’ять, вогненне катування – це саме катування мовчання, приховання в собі заклику й скарги: «И що пам’ять люта мучить, // Катування сильних – вогненна недуга! – // И в ночі бездонної серце вчить // Запитувати: про, де збіглий друг?» Недарма у вірші «Любов» любов є в образах непомітних і нерозгадува_ відразу, потаєних

И діє вона «таємно й вірно», стріляє тим більше напевно тому, що стріляє із засідки: «Те змійкою, згорнувшись клубком, // У самого серця чаклує, // Те цедые дні голубком // На білому віконці воркоче, // Те в інеї яскравому блисне, // Почудится в дрімоті левкою… // Але вірно й таємно веде // Від радості й від спокою. // Уміє так солодко ридати // У молитві тужної скрипки, // И страшно неї вгадати // У ще незнайомій посмішці».

И в цієї постійної прихованості, завороженности почуття чудиться якась таємна рана, вада, нездатність відкритися, а від цього – схильність до катівства, навіть не схильність, але так виходить, коли один із пристрастю говорить про свою любов, а іншої лише мовчить і дивиться загадковими сірими очами й напуває доп’яна своєю «терпким сумом». Недарма ремствував Гумилев: «З міста Києва, з міста Змієва, я взяв не дружину, а чаклунку /…/ Погладиш – стовбурчиться, а вийде місяць – затаїться. І плаче, і стогне, начебто ховає когось, і хоче палитися».

И сама вона – мудра й сильна – у зненацька, що налітають мінути, слабості зізнається: «Я не прошу ні мудрості, ні сили, // ПРО, тільки дайте грітися у вогню! // Мені холодно… Крилатий иль безкрилий, // Веселий Бог не відвідає мене». Її любов, як таємна хвороба, – настирлива й приховувана, виснажлива й не приносить угамування

Іноді мені здається, що у вірші набагато більше пізньому «Не тижня, не місяці – роки…» лірична героїня Ахматової прощається не з улюбленим, не з любов’ю, а є нам усе тої ж вічної печальницей своєї любові: «Не тижня, не місяці – роки // Розставалися. І от нарешті // Холодок теперішньої волі // И сивий над скронями вінець. // Більше немає ні зрад, ні зрадництв, // Ідо світла не слухаєш ти, // Як струменіє потік доказів // Незрівнянної моєї правоти». Додам від себе: незрівнянної краси любові!

Збережи - » Любовна лірика Ганни Ахматовій . З'явився готовий твір.

Любовна лірика Ганни Ахматовій





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.