Безмежна відданість католицизму, при тім особливому характері розуміння його, який був здавна засвоєний іспанцями, привела нації до самих сумних результатів, - до придушення в ній усякої живої, самостійної думки. Ми вже бачили, що навіть найбільші письменники цієї країни прагнуть діяти не на розум, a винятково на почуття й уяву своїх читачів. Думка протягом багатьох століть завзято відхиляється від усякої прогресивної діяльності, вона не бере участь у рішенні великих питань, висунутих епохою відродження, релігійні бури, що пронелись по західній Європі, тільки дратують іспанця й викликають у ньому глибока відраза до всякого нововведення. За таких умов просвітительські ідеї кінця XVIII століття не тільки не могли розбудити енергії в іспанському суспільстві, але навіть і проникнути в нього. Правда, завдяки сприянню друзів Карла III, утвору Вольтера, Ж. Ж. Руссо й наших енциклопедистів ще знаходять собі прозелітів серед аристократів, сановників і взагалі людей забезпечених, що мали можливість побувати закордоном і звільнитися від своїх вікових забобонів. Але вплив цих деяких було так обмежене, що зовсім губилося в загальній масі неуцтва й обскурантизму

До того ж страх перед інквізицією не дозволяв і сам передовим відкрито сповідати свої нові принципи, або змінювати свій спосіб життя й свої традиційні звички, тому вони міркували, як філософи-вільнодумці, але сповідалися й причащалися, як щирі католики, і жоден з них не дерзнув би всенародно повстати проти того дивовижного ідолопоклонства, що й нині ще в повній силі панує в Іспанії. Вільні переконання простого чесного громадянина, що керується лише вимогами розуму й вищої справедливості, тільки ледь-ледь переглядають в утворах Моратина й Ховельяноса, народні ж маси без усякого протесту цілком підкоряються ярму неуцтва, накладеного на них всевладною клерикальною силою.

Тільки після руху 2-го травня 1808 року, майже одночасно зі сходженням на престол Фердинанда VII, нові плини вперше вириваються назовні й швидко поширюються потім по всьому Пиренейскому півострові. З тої пори в іспанських націях розуми пробудилися, і життя, повне одушевления, забила в ній ключем.

Якби умови дійсності не були так безвихідно важкі, a всі помисли народу так винятково поглинені запеклою боротьбою за незалежність, - Іспанія напевно ознаменувала б цей період якими-небудь великими створеннями в галузі науки, мистецтва й літератури, але, на жаль, всі кращі молоді сили повинні були насамперед присвятити себе порятунку країни, і в нації, захопленої врасплох, не встигло дозріти жодного з тих потужних створінь, що створюють епоху в історичному житті народів.

И що всього гірше, що шкідливіше всього відбилося на наступних поколіннях і зробило рух 2-го травня майже марним, це ненормальність самої боротьби: Іспанія змушена була відстоювати свою волю проти країни, що служила доти провісницею волі. Звідси реакція, повна ненависті до всього французького: Вайонская конституція й чесні реформаційні спроби Йосипа Бонапарта не тільки енергійно відкидаються, але не вдостоюються навіть обговорення, у теж час добутку Мелендеса й Моратина разом втрачають усяку ціну й залишаються в зневазі, тому тільки, що в них бачать наслідування нашим великим класикам. Прихильники Фердинанда VII не сповільнили скористатися цим новим напрямком націй, виставляючи всіма ненавидимого Годоя головним винуватцем введення французьких вдач; вони раптом воспилали пристрастю до національних добутків золотого століття, і якби цей реакційний дух не зустрів сильної відсічі, іспанська література легко могла б зробити добровільне самогубство.

Але в той час, як вона думала себе вільної від наслідування, скидаючи зі своїх добутків застаріле ярмо наших абатів петиметрів і розгнузданих версальцев, - філософські ідеї, розповсюджені нашими мислителями ХVIII століття, самі собою проникали в кращі розуми, створюючи в них цілий мир нових принципів, які рано або пізно повинні були відродити Іспанію до нового життя. Глибоке потрясіння, викликане навалою Наполеона, мало, принаймні, ту гарну сторону, що воно дало можливість кращим людям опанувати суспільною думкою й змусити себе вислухати, не побоюючись протидії клерикалів.

Проте, важке завдання стояло цим людям: потрібно були створювати целую нову школу, примиряти й зливати воєдино філософські ідеї XVIII століття зі споконвічними традиціями й прагненнями іспанського народу, - з його національною гордістю, любов’ю до слави, глибоким почуттям незалежності, з його лицарськими переказами, з потребою вірування й постійною похилістю до самого неприборканого ентузіазму. Поки справа була тільки в пробудженні патріотизму, у повстанні проти загального ворога, - іспанські поети знаходили в собі непереборну силу; їхні полум’яні мовлення, немов звуки бойової закличної труби, з’єднували нащадків Пелайо навколо загального прапора. Ода на 2-е травня Никазио Галлего залишиться вічним пам’ятником і самим рельєфним вираженням того обурення, яке тільки може випробовувати вільний народ, ображений у своїй національній гордості грубою спробою поневолення за допомогою зрадництва й віроломства.

Але пройшла мінута першого спалаху, національні струни, напружені до крайнього ступеня, почали слабшати, наступала пора діяльності розуму, a не почуття. Щоб нові соціальні ідеї могли проникнути в життя й одержати конкретне існування, треба було погодити їх зі старими традиціями народу, і отут-те іспанські письменники виявилися далеко не на висоті свого покликання; вони не зуміли вчасно порвати з віджилими ідеалами й, захищаючи їх, самі ставили себе поза європейською цивілізацією. Занадто ревна охорона переваги своєї раси, острах із втратою Америки втратитися джерел своїх багатств, якась млява нерішучість у боротьбі з укоріненими забобонами, - все це разом змушує їх укладає угоду з багатьма безглуздостями. Безумовне вихваляння минулої величі Іспанії під ярмом католицизму повинне було збуджувати в народі ще більшу прихильність до колишніх порядків, з’єднуючи в його понятті ідею національності з фанатичним віруванням. Стежачи уважно за всім, що говорилося й писалося головними ватажками суспільної думки в період від 1808 до 1814 року, мимоволі дивуєшся тим фальшивим становищем, у яке вони ставили себе перед своїми сучасниками: фанатики по релігійній нетерпимості, вони перебували в постійному протиріччі не тільки з навколишньої, але й із самими собою в них відбувався той моральний розлад, що й понині тяжіє над Іспанією, що усе ще очікує якого-небудь результату. A як було знайти його в той час, коли більшість самих освічених людей не переступало границь своєї батьківщини й не могло навіть мати поняття про ті смертельні удари, які давно вже наносяться позитивними науками середньовічної теології й мисленню. Безсумнівно, що бажання цих передових діячів були чесні, що вони всі були перейняті гарячим патріотизмом, щирим прагненням до волі й прогресу, але як тільки невблаганна логіка доводить їх до необхідності пожертвувати своїми споконвічними віруваннями, отрешиться від мрії o всесвітній перевазі, від пристрасті до завоювань і замінити все це царством миру й праці, - y їх не вистачає рішучості, вони коливаються, відступають перед заключними висновками й по колишньому надають свої нації на волю страстей.

З усіх найбільш впливових письменників тої епохи жоден так близько не підійшов до мети й не придбав такої блискучої слави, як Квинтана, цей вернейший відгомін думок і почуттів своїх сучасників. Він зміцнював їхню енергію в боротьбі проти загального гнобителя, тріумфував разом з ними після кожного успіху, страждав після невдач, і в теж час перед його натхненним поглядом незмінно рисувався улюблений образ іспанського лицаря-гідальго, вірного своєму Богові й своєму королеві. Очевидно, він бажав примирити це дороге його серцю велич із новими віяннями, з ідеями справедливості, рівності й братерства, царство яких провидів у майбутньому. У своїй хвалебній оді Вальмису поет звеличує поширення віспощеплення в Америці, глибоко обурюється на жорстокість її колишніх завойовників, але в теж час намагається виправдати їх і не приходить до свідомості необхідності скасування рабства й дарування волі новому континенту.

Я не виню тебе, рідна сторона,

У твоїй жорстокості, у насилье проти брата:

Ні, час лише одне в тім було винувато, -

Воно джерело зла, у всім його провина.

Тільки набагато пізніше, після багатьох розчарувань, понесених іспанськими революціонерами, Квинтана вирішується нарешті на гарячий протест проти папства. От як він називає Капитолий у своїй оді на друкарство:

Вертеп чудовиська, що панує над миром

И безкарно в ньому розсіває зло.

Pages: 1 2