Геній Марини Цветаевой - у її силі й самобутності. У її творчості багато чого виходило за рамки звичних підвалин, широко визнаних літературних смаків. Те ж можна сказати й про особистість поетеси, ще в ранній юності поклявшейся собі зберегти вірність своїм почуттям, своїй справі поза залежністю від часу й обставин. Уже в перших цветаевских віршах була невідома раніше в російській жіночій поезії твердість, різкість поетів-чоловіків. Такий був характер не тільки ліричної героїні її віршів, але й самої Цветаевой. Традиційної жіночої слабості, изящности й легкості вірша вона протиставила твердість духу й силу майстри

Я знаю, що Венера - Справа рук, Ремісник - і знаю ремесло. Вірші були для Цветаевой майже єдиним засобом самовираження. Тому в її лірику така особлива довірчість, відкритість. Валерій Брюсов писав, що від її віршів буває іноді ніяково, начебто підглянув у замкову щілину

И дійсно, у віршах - все її життя. По тобі тужить наша залу, - Ти У тіні її видал ледь - По тобі тужать ті слова, Що в тіні тобі я не сказала. Незалежністю своєї творчості й усього свого життєвого поводження Марина Цветаева відстоювала право жінки мати сильний характер, відкидаючи устояний образ жіночності. Щастю бути улюбленої й любити вона віддавала перевагу щастю волі: Як Права й ліва рука - Твоя душа моїй душі близька. Ми смежены блаженно й тепло, Як праве й ліве крило. Але вихор встає - і безодня пролягла Від правого - до лівого крила! При всій своїй гордині, “віроломності” Цветаева може віддаватися короткій миті любові: Мій! - і про які нагороди. Рай - коли в руках, у рота - Життя: розкрита радість Привітатися з ранку! Але в Марини Цветаевой була своя свята заповідь: “Я и в передсмертній гикавці залишуся поетом!”, що поетеса була вірна все життя. Може бути, тому розлука стала одним з основних мотивів лірики Цветаевой.

“Я не знаю жодного поета у світі, який би стільки писав про розлуку, як Цветаева. Вона вимагала достоїнства в любові й вимагала достоїнства при розставанні, гордо забиваючи свій жіночий крик усередину й лише іноді його не втримуючи”, - пише про неї Євгеній Евтушенко. От рядка з “Поеми Кінця”: Не довспомнивши, не допонявши, Точно зі свята поведені… - Наша вулиця! - Уже не наша… - - Скільки разів по ній… - Уже не ми… - - Завтра із заходу встане сонце! - З Ієговою порве Давид! Що ми робимо? - Розстаємося. И хоча вона розцінювала часом розставання як “сверхъестественнейшую дичина”, як “звук, від якого вуха рвуться”, вона завжди залишалася вірна собі: Ніхто, у наших листах риючись, Не зрозумів до глибини, Як ми віроломні, тобто - Як самі собі вірні. Марина Цветаева говорила, що “глибина страждання не може зрівнятися з порожнечею щастя”. Цієї глибини в її житті вистачило сповна.

Її життєвий шлях був дуже непростий. Живучи в складний час, Марина Цветаева залишалася поетом, незважаючи на часто злиденне існування, побутові безладдя й трагічні події, що переслідували неї. Цветаева добре відчувала час, епоху, у яку їй довелось жити. Тому в її віршах таке внутрішнє напруження, надлам. Начебто передчуваючи свою трагічну долю, Марина Цветаева пише такі рядки: Христос і Бог! Я спрагу чуда Тепер, зараз, на початку дня! ПРО, дай мені вмерти, покуда Все життя як книга для мене. Смерть “у сімнадцять років”, про яку просить лірична героїня Цветаевой, - це можливість уникнути багатьох майбутніх страждань. Що спереду! Яка невдача? У всім обман і, ах, на всім заборону! - Так з Милим дитинством я прощалася, плачучи, У п’ятнадцять років. Пророцтво своєї власної долі було не єдиним в усі права захищені 2001-2005 творчості Марини Цветаевой.

Головним пророцтвом поетеси стало її дуже часто цитируемое вірш: Моїм віршам, написаним так рано, Що й не знала я, що я - поет, Що Зірвався, Як Бризи з фонтана, Як іскри з ракет. Що ворвались, Каті Маленькі чорти, У святилище, де сон і фіміам, Моїм віршам про юність і смерть - Нечитаним віршам! - Розкиданим у пилу по магазинах (Де їх ніхто на брав і не берет!), Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга.