Без нього не можна жити. Л. И. Толстой З дитячого років з нами вірші Федора Івановича Тютчева. Я ще не вміла читати, але вже знала напам’ять: Люблю грозу на початку травня, Коли весняний, перший грім, твір з оллсоч © 2005 Як би резвяся й граючи, Гуркоче в небі блакитному. У Росії все - від мала до велика - знають цей вірш. Рядка вірша “Весняна гроза”, його образи і його звучання злилися для мене з образом і звучанням весняної грози, стали її вираженням. Воно давно стало найбільш ємним і поетично точним вираженням грози над полем, лісом, садом, над зеленими просторами весни, що зачинається, у Росії. Вірш “Весняна гроза” по праву називають класичним. Воно витримало труднейшее випробування часом і залишилося живим добутком російської поезії. Кілька слів я хочу сказати про самого поета. Федір Іванович Тютчев народився 5 грудня 1803 року в селі Овстуг Орловської губернії, у сім’ї брянського поміщика И. Н. Тютчева. Первісне утворення він одержав будинку, під керівництвом поета Раї-Ча, що розбудив у своєму вихованці любов до літератури. П’ятнадцятирічним хлопчиком за віршоване наслідування поетові Горацию Тютчев був вибраний співробітником Суспільства аматорів російської словесності. По закінченні Московського університету Тютчев надійшов на службу в Колегію іноземних справ і в 1822 році був посланий за кордон. Там, у Німеччині й Італії, він прожив двадцять два роки. Багаторічне перебування за рубежем тільки зовні віддалило Тютчева від Батьківщини. На чужині Тютчев виріс глибоко своєрідним поетом-ліриком, дивним майстром російського слова. Своєрідної була доля Тютчева - поета. Довгий час у читацьких колах його або попросту не зауважували, або ж уважали поетом “для деяких”. Колись И. С. Тургенєв затверджував: “Про Тютчева не сперечаються, - хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії”. Але поети бувають різні, і сама поезія багатолика. Любов до того або іншого поета залежить насамперед від причин суб’єктивних, індивідуальних, і нав’язати її не можна. Ніколи Фет назвав Тютчева “одним з найбільших ліриків, що існували на землі”. Тютчева прийнято називати співаком природи. Автор “Весняної грози” і “Весняних вод” був найтоншим майстром віршованих пейзажів. Але в його натхненних віршах, що оспівує картини і явища природи, немає бездумного милування. Коли я читаю й перечитую вірша Федора Івановича Тютчева, то міркую про загадки світобудови, про віковічні питання людського буття. Ідея торжества природи й людини пронизує собою лірикові Тютчева, визначаючи деякі основні особливості його поетики. Для нього природа - така ж одушевлене, “розумне” істота, що й людина: “У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мову…” Через звертання до природи Тютчев нерідко розкриває складний мир людської душі у всьому багатстві його переживань. До кращих створень Тютчева належать і любовні вірші, перейняті найглибшим психологізмом, справжньою людяністю, шляхетністю й прямотою в розкритті сложнейших щиросердечних переживань: Я зустрів вас - і все колишнє У віджилому серці ожило; Я згадав час золоте - И серцю стало так тепло… Це одне із самих моїх улюблених віршів. Читаєш його й чуєш неповторний голос Козловского, що співає цей романс. Це один із самих задушевних віршів поета. На схилі віку Тютчев випробував найбільше у своєму житті почуття - любов до ЇВ. Денисьевой. Саме із цією “останньою любов’ю” зв’язані багато шедеврів тютчевской лірики: ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею! Давно ль, пишаючись своєю перемогою, Ти говорив: вона моя… Рік не пройшов - запитай і сведай, Що уцелело від нея? Або інші пронизливі рядки: Чому молилася ти з любов’ю, Що, як святиню, берегла, Доля людському суесловью На поруганье зрадила. Ці й інші вірші (“Не говори: мене він, як і колись, любить…”, “…Весь день вона лежала в забутті…”), узяті разом, утворять так званий “денисьевский цикл”, по своїй проникливості й трагічній силі в передачі складної й тонкої гами почуттів не має рівного не тільки в росіянці, але й у світовій любовній ліриці. Ці кращі зразки любовної лірики Тютчева тим чудові, що в них особистим, індивідуальним, пережитим самим поетом, піднято до значення загальнолюдського. Тютчев писав про природу, писав про любов. Це й давало, здавалося б, підстава відносити його до жерців “чистої поезії”. Але великий критик Н. А. Добролюбов знаходив, що поетові доступні “і пекуча пристрасність, і сувора енергія, і глибока душа, порушувана не одни