Деякі сучасні деляги від літератури намагаються представити Бермана вмільцем поетичної форми, новатором-теоретиком у розробці “концепції реалізму” і т.п., що, крім сміху, нічого не викликає. Уже в 14 років “Зоря” визначив для себе власні закони лірики; непоправний юний раціоналіст, представляючи тоді “гігантські образи”, мудрував: “Вірша… передавальні відтінки настроїв, це птаха з підтятими крильми, ця хмара, що миттєво сгоняется з душі”. Підліткові говорити таку безглуздість пробачно, він ще не читав Аристотеля, Гегеля, Бєлінського, які думали про природу поезії зовсім зворотне. Але Берман у своїх поданнях про художнє слово так і залишився назавжди утилітаристом. Сердечно симпатизувала йому поетеса Єлизавета Полонская вірно назвала його “пустяшним поетом”, побачивши в його натурі вповільнені реакції. Однак залишимо лірику й повернемося до суворої прози.
Лазар Вульфович все своє свідоме життя пив “із сосків” ЧК-ГПУ-НКВД. Віршики для нього були лише щиросердечною насолодою, засобом задоволення амбіцій і зовнішнім антуражем його таємної чорної роботи, у якій він (як і В. И. Эрлих) знаходив своє щире натхнення. Нарешті^-те стало можливим представити його теперішньої вигляд. Довідка зі схованок Федеральної служби безпеки: “За матеріалами архівної кримінальної справи за 1918 рік проходить у якості арештованого Берман Лазар Васильович. Звільнений з-під стражи по Постанові Голови ВЧК 29 листопада 1918 року за відсутністю достатніх підстав для пред’явлення обвинувачення в шпигунстві”. Подумати тільки: сам всемогутній Дзержинський втручається в долю недавнього випускника юридичного факультету й зовсім не за заслуги перед батьківщиною, а за схильність останнього підглядати в замкові щілини. З той-те пори “Зоря” і перетворився в професійного стукача. Едуардові Хлисталову авторові книги “13 кримінальних справ Сергія Єсеніна”, удалося відкрити одну з темних завіс у біографії Бермана. Приведемо відповідний абзац із його дослідження: “Збираючи матеріали про “справу Таганцева, Гумилева й ін.”, я звернув увагу, що в еміграції російські поети вважали загибель Гумилева справою провокатора й навіть називали імена підозрюваних у цій провокації. И. Одоевцева згадувала, що після арешту Гумилева до неї прибіг молодий поет, що складався в антирадянській організації, і просив ради, як йому поводитися далі: толі ховатися, чи то здаватися. Ця людина, за словами Одоевцевой, підтримував зв’язок Гумилева з усією організацією. Прізвище його вона не пам’ятала, але професійно запам’ятала рядка його віршів. Ці рядки належали Лазареві Берману. Треба ж: головний екзекутор Яків Агранов, справедливо дивується Э.Хлисталов, “розширив” коло антисовєтчиків, соратників професора Таганцева до 200 чоловік, а з голови Бермана навіть жоден волосок не впав.
Пройшло чотири роки від дня розстрілу Миколи Гумилева; провокатор, що заспокоївся, продовжував свою “культурну політику” - цього разу його “об’єктом” став Єсенін. Правда, роль Лазаря Вульфовича була тепер другорядна й зводилася, головним чином, до створення легенди про проживання “конфідента” (так він один раз назвав поета) в “Англетере” На той час сексот ГПУ проживав у квартирі № 18 по Саперному провулку, буд. 14 -так як і з ким проживав! Про це треба сказати докладніше.
В 1925 році “Зоря”, тоді офіційно співробітник видавництва “Прибій” і завідувач літературною частиною “Червоної краватки”, займав чотири кімнати загальною площею 76 квадратних метрів; мав 26-літню прислугу Гафію Іванівну Михайлову - по тім безпритульному часі - радянський князь! Правда, у тій же квартирі займав комнатку студент Комуністичного університету ім. Зинов’єва, 23-літній Гнат Ігнатійович Халтурин, але, можливо, він не стільки стискував хазяїна, скільки допомагав йому… Неподалік, у кв. 9, розташувався співробітник жовтої “Червоної газети” Петро Ілліч Коган-Сторицин, а ближче до Берману, у кв. 12, жився-поживав уповноважений економічного відділу Гаврило Михелев Губельбанк. Дуже зручно: і потрібна інформація до Ганни Яківні “і, відповідальному секретареві “Червоної газети”, попадає вчасно, і ситуація в ‘ завжди відома (економічний відділ ГПУ відав готелями). У цілому домашня компанія Бермана зайвий раз переконує - перед нами ворон високого польоту. Крім можливості через Г. М. Губельбанка легко дізнаватися оперативну інформацію про обстановку в “Англетере”, наш стихотворец-сексот міг неї черпати з вуст приятеля, також випускника юридичного факультету БРЕШУ діловода Тресту комунальних будинків Бориса Йосиповича Пергаменту (у сучасних довідниках його ім’я-псевдонім позначається - “М”, але це, так сказати, житейська справа й, на жаль, звичне). У минулому Б. И. Пергамент секретарював в одному з повітів Смоленської губернії, в 17-м року був начальником канцелярії Красною Хреста Царскосельского району; у липні 1922 року з’явився в Петрограді, а до того три роки служив у Червоній Армії на адміністративно-господарських посадах. Пописував віршики, в 1912 році виступив співавтором Бермана по петербурзькому поетичному збірнику “Попіл”. Через руки Пергаменту проходила вся готельна переписка, і він міг “по-дружньому” подавати необхідні відомості побратимові по перу й, хто знає, може, і ще по якій-небудь сфері. Пергамент був дошлим канцеляристом, його неодноразово запрошували в Губисполком для наведення порядку в заплутаних паперових справах - коротше, у його поінформованості про поточну ситуацію в “Англетере” можна не сумніватися.
Віримо, читач уже утомився від знайомства з Берманом і чекає повороту до трагічного есенинской темі. Настільки докладний відступ необхідно для того, щоб спростувати його показання про нібито бачений їм 27 грудня 1925 року п’яному Єсеніні в 5-м номері “Англетера”. Слух цей передавався з вуст у вуста, багато сучасників і навіть друзів Єсеніна йому вірили, у наші дні це свідчення теж залишається вагомим аргументом захисників версії самогубства поета. Свої спогади про “візит” у готель Берман так і не надрукував (відпала необхідність). Нам удалося їх розшукати. Вісім сторінок машинописного тексту (не датовані) з авторським виправленням. Пустейшие по змісту й жалюгідні за формою, але з потугою на огляд поезії 20-х років і з кокетливим самозамилуванням власним поетичним дарунком. З огляду на першу публікацію з бермановской фальшивки (вона називається “Слідами Єсеніна”), дамо з її цілком одну сторінку, що цікавить нас.
“У грудні 25-го року я довідався, що Єсенін у Ленінграді. Схотілося мені зустрітися з ним. Від редакції “Ленінських іскор”, у якій я працював, було недалеко до “Англетера”. де, як я довідався, він зупинився. Наближаючись до дверей його номера, я почув з кімнати приглушений говір і якийсь рух. Не доводилося особливо дивуватися - про що я не подумав, - що я навряд чи застану його одного. Постукавши й не одержавши відповіді, я відчинив двері й увійшов у кімнату. Мені пригадується вона, як трохи скошений у плані паралелограм, вікно ліворуч, праворуч - тахта. Уздовж вікна тягнеться довгий стіл, безладно заставлений різними закусками, графинчиками й пляшками. У кімнаті безліч народу, зовсім для мене далекого. Більшість расхаживало по кімнаті, отут і там образуя окремі групи й переговорюючись. А на тахті, особою догори, лежав хазяїн збіговиська Сережа Єсенін у своєму колишньому ангельському облич. Тільки печаткою утоми була відзначено його особа. Погасла цигарка була затиснута в зубах. Він спав.
У прикрості стояв я й дивився на нього. Якась людина середнього років з повнотою, що починається, підійшов до мене.
- Ви до Сергія Олександровичеві? - запитав він і. бачачи, що я збираюся йти, додав: - Сергій Олександрович незабаром прокинуться,
Не слухаючи угод, я вийшов з кімнати. На наступний ранок, спішно налагодивши роботу редакції, години в десятому, я знову направився до Єсеніна. “У цей час я його, напевно, уже застану не сплячим”, - думав я, швидко збігаючи по сходам. Унизу, назустріч мені, із вхідних дверей з’явився мій знайомий, ленінградський поет Ілля Садофьев.
Pages: 1 2
Збережи - » Л. В. Берман . З'явився готовий твір.