«Прапороносцям» Олеся Гончара судилася щаслива, а правду кажучи, - справедлива доля. Через «Альпи» і «Голубой Дунай» шлях проліг до «Золотий Празі», їм пішли в славу й безсмертя прапороносці правди нового миру. Щаслива доля справедливих армій своїм теплом огорнула й роман Гончара. Дія починається влітку 1944 року. Радянські війська вступили на західну границю Вітчизни й у могутньому пориві пішли далі, викорінюючи зло, несучи на своїх прапорах волю й справедливість. Радянські бійці, звільнивши Батьківщину, у кровопролитних боях добували волю народам Румунії, Угорщини, Чехословаччини

Олесь Гончар розповідав про солдата-творця, що піклувався про увесь світ, а вже потім про власне життя. Його герої знали, за що боролися й умирали. За залишилися важкі роки відступу й військових поразок. Вступали на спустошену землю, проходили знищеними селами й містами, бачили руїни заводів і шкіл. Не чули дівочого сміху, ні старечих мудрих оповідань, ні милих жіночих розмов. Не було ні вишневих садів, ні привітних будинків. Лише пожарища з почорнілими камінами. Страшна була війна, але й на війні були люди з гарячими серцями, люди високої духовної сили й величі. Таким є й сержант Козаков. Черниш побачив «кремезного плечистого сержанта» з волоссями, підстриженими під бокс. Брудна, аж чорна сорочка. Але Козаков пишається нею, звертається до неї словами, начебто вихопленими з пісні української: «Эх, сорочка, моя сорочка! Я сам тебе виперу, у Дунаю тебе сполосну!» Разом з Козаковим входимо в саме святе для людини - любові до рідної країни, до Вітчизни. Згадуючи про те, як дійшли до України, змінюється сержант: «…І повіриш, заплакали ми як діти…». У цих словах відбилися почуття кожного, хто чекав і дочекався щастя ступити на священну землю України. Козаков - щедра людина, тому й роздає залишки свого тютюну зустрічним пораненим, які на волах верталися в тил. Відкривається краса його душі в епізоді з румунськими дітлахами. Але насамперед він - солдат на війні. Якщо Козаков дав слово, то доможеться його виконання за всяку ціну. Завжди вибирав собі найважче, саме ризиковане завдання. І звільнення хорвата, прикутого до кулемета, і смертельна небезпека в обложеному будинку - все вказує на міць духу й сили, зосередженість думки людини, у якому органічно поєднуються й гуманізм, і ненависть кврагам.

Замполіт майор Воронцов…

Він більше усього любив свій рідний полк, через це не йшов на роботу в штаб фронту й на навчання. Воронцов був «матір’ю» полку: «Природно, що мати повинна всіх утішати, вислухувати, лікувати, карати й підбадьорювати, а сама ніколи не падати з ніг». Є у Воронцова внутрішня переконаність, уміння мобілізувати увагу й сили бійців і командирів, знайти потрібне слово, доречний приклад. Є в нього й більша любов до людини, завдяки якій він надихає на перемоги. Є величезний досвід, яким можна поділитися з воїном. Воронцов завжди серед бійців - і в годину відпочинку, і в настанні. Здається, він не тільки «мати» для бійців. Живе в його серце батьківська любов до єдиного сина. Пишається ним Воронцов. Герой Радянського Союзу стає беззахисної, вразливої, потребуючої підтримки. Він, насамперед, людина, що виявився на війні й розкрила всім свою люблячу, щиру душу

Ветеран полку Брянський, у минулому студент із Мінська. Це також людина чистої, чуйної душі. Вимогливий і справедливий, улюбленець всієї роти. Заслужив цю любов мудрістю, умінням нікого не скривдити. Заслужив самовідданим служінням Вітчизні, вірністю рідному краю, улюбленої, правді, який позначений кожний його крок і всі його помисли. Військова справа стала для нього професією: «З далекозорістю вченого й вдумливого патріота теоретично узагальнює військову практику». Але бурхлива маршова ніч розкрила перед Чернишом невідомі струни в душі командира. Вірність у любові, ясність вірності проймала всього Брянського. Шура Ясногорская була єдиною й вірною любов’ю. І найвища краса для Брянського - це краса вірності, навіть на війні. Розкривається він також і як патріот. З думками про Білорусь Брянський і загинув

И Фома Хаецкий, і брати Блаженко, і Сагайда - герої, у душах яких поєднуються й патріотизм, і чудові людські почуття, і краса людини. Життя кожного - коштовний скарб. Душу кожного - коштовний скарб. Таке, як у Шури Ясногорской. Ідуть із нею радість, сонце, їй усе сміється назустріч. Залишилися в Шури довгі коси -«русачки» - пам’ять про мирне життя. Ця дівчина була медичною сестрою, виносила поранених бійців з поля бою. Вона й сама кілька разів була поранена. Краса й вірність Шури служить запереченням гаслу слабких духом: війна, мов, «все спише». Ока дівчини сіяли вірністю, випромінювали добро й упевненість у рідному домі, у дружинах і наречених, які з болем чекають повернення своїх улюблених. Ця білоруська дівчина була для солдатів живим свідченням того, що війна неспроможна знищити людяне в людині, що війна неспроможна перед вірністю й красою життя. Такий і сам Черниш. Євгеній іде поперед бійців, указуючи їм шлях. Яку страшну еволюцію встигає людина пройти на війні! І це розуміє Черниш. Він пристрілює свого пораненого коня, щоб той не страждав. Розуміє Євгеній, що ніхто ніколи не повинен забувати тих, хто йшов в авангарді людства. Важкий шлях пройшов Євгеній Черниш, змужнів на війні, змінилися яке в чому його погляди, але залишилося серце чуйним і щирим, вірним і добрим. Залишився він Людиною

Роман Олеся Гончара - це слово про Вітчизну і її синів. Людина без Вітчизни нічого не значить. Але ця ідея органічно поєднується з темою вірності, краси людини. Цій властивій теперішній людині всеохоплюючі почуття, які вбирають у себе й вірність улюбленої, подружню вірність, вірність товаришам і побратимам, велич людської душі. І поки будуть жити вони в серцях людей, доти й буде існувати сама Людина!