В 1871 році з нагоди нової постановки в Малому театрі в Москві комедії Грибоєдова “Горі від розуму” Іван Олександрович Гончарів написав свій критичний етюд “Мильон усі права захищені 2001-2005 роздирань”, присвячений не стільки сценічному втіленню комедії, скільки самому добутку. У цій статті Гончарів писав про те виняткове місце, що займає комедія в російській літературі, про її свіжість і живучість майже п’ятдесят років через послу створення. Можу додати, що всі ці оцінки й висновки Гончарова зберегли свою актуальність і до нашого часу, а судження письменника не втратили точності й об’єктивності. Гончарів назвав “Горі від розуму” безсмертним добутком і пророчив йому довге життя, “поки буде існувати прагнення до почестей по-„ повз заслугу, поки будуть водитися майстри й мисливці догоджати й “награжденья брати й весело пожити”, поки плітки, неробство, порожнеча будуть панувати не як пороки, а як стихії громадського життя”. Однак не тільки сатиричний пафос відзначив у комедії Гончарів

Він указав і на особливий характер образа Чацкого і його роль у комедії й в обшестве. Як видно зараз - особливо зараз, - це пророкування романіста й критика повністю виправдалося. Дотепер комедія викликає самий жвавий інтерес у читачів, не сходить зі сцен різних театрів. Чим же можна пояснити таку довговічність цього добутку?

Справа кінцева ж не в тім, що комедія малює повну й вичерпну картину вдач московського дворянства, обмежуючись рамками подій, що происшли протягом одного дня в одному московському будинку; і не в тім, що комедія дає зразок живої московської розмовної мови, багата виразними мовними оборотами, властивими другій росіянці столиці. Причини цього літературного довголіття укладаються в постановці й майстерному рішенні Грибоєдовим проблем, які не втрачають своєї моральної й політичної злободенності. Це насамперед боротьба понять, як визначає Гончарів, це зіткнення старого з молодим, нового із що закоснели. Це конфлікт двох поколінь не в тимчасовому, а у світоглядному значенні цього слова, тобто все те, що супроводжує зміну однієї епохи інший

Спробуємо розібратися, що И. Гончарів мав на увазі під “справою” і чому такі поняття, як “справа” і “відновлення”, асоціюються в нього з образом Чацкого, що взагалі могло залучити його в цьому літературному типі, створеному зовсім в іншу епоху, що не має, здається, нічого загального з епохою 70-х років XIX століття. Стан суспільства в ті моменти його розвитку, коли на зміну одному поколінню, що визначає своєю діяльністю суспільну фізіономію, приходить інше, можна зрівняти із протіканням захворювання: як розвиток захворювання супроводжується певними симптомами, так і в суспільстві неминучий перехід від застарілі до нового часто переживається дуже болісно. Ці симптоми: небажання змін, “глухота” до всього нового, свіжому, острах відкритого викриття - дуже добре показані в комедії Грибоєдова

Московське дворянство в особі Фамусова, Скалозуба, Хлестовой, Тугоуховских і інших являє собою соціальну структуру, що закосніла, у якій всі дії людей регламентовані, втратили свою безпосередню жвавість, а суспільні погляди, ідеали законсервувалися й не в змозі змінитися, реагуючи на життєві потреби, що змінилися. От, приміром, подання Фамусова про нареченого, гідному його дочки, афористично сформульоване Лізою: “і золотий мішок, і мітить у генерали”. Сам Фамусов у розмові із Чацким перераховує якості, наявність яких робить парубка гідним руки Софії: Сказав би я, по-перше: не дурій, Именьем, брат, не управляй помилково, А, головне, мабуть-ка послужи, - і на підтвердження правильності своїх ідеалів наводить приклад дядюшки Максима Петровича, попутно висловлюючи співчуття в тім, що пройшли блискучі часи, які Чацкий характеризує не інакше; як “століттям покірності й страху”.

Для Чацкого немає зразків у столітті минулому, котрим можна було б випливати в житті, Фамусов же вважає, що в порядку речей будувати своє життя згідно з досвідом батьків: Дивилися б, як робили батьки, Училися б, на старших дивлячись! Фамусов і зустрічає, і проводжає людини по одежинці, тобто по тому, чи багата людина, чи знатна, якого положення в суспільстві досяг. У своїх діях він керується тільки двома факторами: досвідом батьків і суспільною думкою. Останнє впливає на спосіб життя й вдачі вищого світла, на суспільну мораль

Вірно говорить Ліза: “Гріх не лихо, поголоска негарна”. І Фамусову в першу чергу важливо, “що стане говорити княгиня Марья Олексіївна”. Фамусов у своїх поглядах на життя не самотній - він, “як всі московські”, по визначенню тої ж Лізи, що, як і покладено слугам у класичній комедії, є персонажем, що оголює пороки суспільства. От і княгиня Тугоуховская, що прагне будь-що-будь скласти вигідні партії для своїх дочок, забачачи Чацкого, наводить довідки про його стан, а довідавшись, що він небагатий і не в чинах, презирливо відкидає його. От і графиня-онученяти зі своїми становими забобонами й пихою; от і Скалозуб, якому “тільки б дісталося в генерали”; от і Хлестова з моською й арапкою-дівкою

От вона, юрба мучителів, зрадників, “нескладних розумників, лукавих простаків, бабів лиховісних, старих”; от він, століття минулий. Олександр Андрійович Чацкий, начебто б теж належить до дворянського середовища, як і Фамусов, Скалозуб, Мол-Чалин. Начебто б і на службі складався, і душ чотириста селян має, і знається з усією московською знаттю. Навіть був близький з міністрами в Петербурзі. Що ж подвигло його суперечити устояним поданням про життя, відкидати загальноприйнятий спосіб життя, викривати загальну відсталість і меркантильність інтересів?

Цілком ймовірно, Чацкий, як і декабристи, дитя 1812 року. Він, що одержав гарне утворення, маючи блискучий розум, здатний на критичну оцінку післявоєнної ситуації, для якої було характерно суспільне пожвавлення, що прийшло в непримиренний контраст із нерухомістю, негнучкістю, нездатністю до розвитку основної маси дворянства. Чацкий не бажає приймати за зразки таких, як дядюшка Максим Петрович, тому що не бачить у них ніяких моральних достоїнств, а головне, має сміливість заявити це привселюдно. У розмові з Фамусовым він ставить під сумнів моральний авторитет батьків, говорячи про “подлейших риси минулого життя” і порівнюючи нове століття зі століттям минулої аж ніяк не на користь минулого

Чацкий виявляє собою втілення суспільного руху, він не тільки викривач неправди, він ще й борець. Борець за справу, за ідею, за правду. Уже в перших бесідах його з Фамусовым помітно сильна розбіжність їх у самих основних поняттях, що визначають модель життєвого поводження. На всі ради Фамусова перестати дуріти й брати приклад з батьків Чацкий відповідає, що не в змозі прислужуватися, а служити чесно немає можливостей. Про тім же він розмовляє з Мовчазним і ремствує на те, що “чини людьми даються, а люди можуть обмануться”.

На вечірці в будинку Фамусова Чацкий, сам того не бажаючи, відновлює проти себе всіх тих, що зібралися просто тому, що співіснування його з “московськими” неможливо. І суспільство прекрасно це відчуло, поваливши й осміявши його. Справа не тільки в несумісності поглядів Чацкого й московського суспільства, адже й Репетилов вимовляє “крамольні мови”, однак це нікого не торкає. І не випадково Платон Михайлович, добре знаючого героя й не вірить у його божевілля, протестує проти наклепу на Чацкого занадто робко й пасує, як тільки розуміє, що виявився проти всіх. Може бути, він і шляхетна людина, але в борці за ідею ніяк не годиться, тому що боязк.о

И Репетилов, що теж спочатку протестує, також відступає, довідавшись, “що це занадто гласно”. Справа насамперед у тім, що Чацкий саме борець, що й зауважує в ньому Гончарів, говорячи, що він “вічний викривач неправди, що заховалася в прислів’я: “Один у поле не воїн”. “Ні, воїн, - викликує Гончарів, - якщо він Чацкий, і притім переможець, але передовий воїн, застрільник і - завжди жертва”. Так, він дійсно борець, “здатний проти всіх”, чого не може більше ніхто з персонажів комедії