Абат Лантень, ректор духовної семінарії в місті , писав монсеньйорові кардиналові-архієпископові лист, у якому гірко скаржився на абата Гитреля, викладача духовного красномовства. За посередництвом згаданого Гитреля, що ганьбить добре ім’я священнослужителя, пані Вормс-Клавлен, дружина префекта, придбала одягання, триста років хранившиеся в ризниці люзанской церкви, і пустила на оббивку меблів, із чого видно, що викладач красномовства не відрізняються ні строгістю вдач, ні стійкістю переконань. А тим часом абатові Лантеню стало відомо, що цей невартий пастир збирається претендувати на єпископський сан і кафедру, що пустує в цей момент туркуэнскую. Чи треба говорити, що ректор семінарії - аскет, подвижник, богослов і кращий проповідник єпархії - сам не відмовився б прийняти на свої плечі тягар тяжких єпископських обов’язків

Тим більше що більше гідну кандидатуру складно знайти, тому що якщо абат Лантень і здатний заподіяти зло ближньому свій, те лише в множення слави Господньої. Абат Гитрель дійсно постійно бачився із префектом Вормс-Клавленом і його дружиною, чий головний гріх полягав у тому, що вони - євреї й масони. Дружні відносини із представником духівництва лестили іудею-урядовцеві-іудеєві

Абат же при всій своїй смиренності був собі на розумі й знав ціну своєї шанобливості. Вона була не так вуж великий - єпископський сан. У місті була партія, що відкрито називала абата Лантеня пастирем, гідним зайняти що пустує туркуэнскую кафедру. Раз вуж місту випала честь дати Туркуэну єпископа, те віруючі були згодні розстатися з ректором заради користі єпархії й християнської батьківщини. Проблему становив лише впертий генерал Картьє де Шальмо, що ніяк не бажав написати міністрові культів, з яким був у добрих стосунках, і замовити слівце за претендента

Генерал погоджувався з тим, що абат Лантень - чудовий пастир і, будь він військовим, з нього вийшов би прекрасний солдат, але старий вояк ніколи нічого не просив в уряду й тепер не збирався просити. Так що бідному абатові, позбавленому, як всі фанатики, уміння жити, нічого не залишалося, як віддаватися благочестивим міркуванням так виливати жовч і оцет у бесідах з г-ном Бержере, викладачем філологічного факультету. Вони прекрасно розуміли один одного, тому що хоч г-н Бержере й не вірив у Бога, але був людиною розумним і розчарованим у житті. Обманувшись у своїх честолюбних надіях, зв’язавши себе узами шлюбу із сущою мегерою, не зумівши стати приємним для своїх співгромадян, він знаходив задоволення в тім, що потроху намагався стати для них неприємним

Абат Гитрель - слухняне й шанобливе чадо його святості тата - часу не втрачав і ненав’язливо довів до відома префекта Вормс-Клавлена, що його суперник абат Лантень нешанобливий не тільки стосовно свого духовного начальства, але навіть стосовно самого префекта, якому не може простити ні приналежності до франкмасонів, ні іудейського походження. Звичайно, він каявся у вчиненому, що, втім, не заважало йому обмірковувати наступні мудрі ходи й обіцяти самому собі, що, як тільки знайде титул князя церкви, то стане непримиренний зі світською владою, франкмасонами, принципами вільнодумства, республіки й революції. -боротьба навколо туркуэнской кафедри йшла нежартівлива. Вісімнадцять претендентів домагалися єпископського одягання; у президента И в папського нунція були свої кандидати, у єпископа міста - свої

Абатові Лантеню вдалося-таки заручатися підтримкою генерала Картьє де Шальмо, що користується в Парижу більшою повагою. Так що абат Гитрель, за чиєю спиною коштує лише префект-іудей, відстав у цій гонці. II. Вербовий манекен Г-Н Бержере не був щасливий. Він не мав ніяких почесних звань і був непопулярний у місті. Звичайно, як щирий учений наш філолог нехтував почесті, але все-таки почував, що куди пречервоній нехтувати їх, коли вони в тебе є

Г-Н Бержере мріяв жити в Парижу, познайомитися зі столичною вченою елітою, сперечатися З нею, друкуватися в тих же журналах і перевершити всіх, тому що усвідомлював, що розумно. Але він був невизнаний, бідний, життя йому отруювала дружина, що вважала, що її чоловік - миршавець і незначність, присутність якого поруч вона змушена терпіти. Бержере займався «Энеидой», але ніколи не був в Італії, присвятив життя філології, але не мав грошей на книги, а свій кабінет, і без того маленьк і незручний, ділив з вербовим манекеном дружини, на якому та приміряла спідниці власної роботи. Пригноблений непривабливістю свого життя, г-н Бержере віддавався солодким мріям про віллу на березі синього озера, про білу терасу, де б можна було поринати в безтурботну бесіду з вибраними колегами й учнями, серед миртов, що струмлять божественний аромат. Але в перший день нового року доля нанесла скромному латиністові нищівний удар

Повернувшись додому, він застав дружину зі своїм любимейшим учнем г-ном Ру. Недвозначність їхньої пози означала, що в г-на Бержере виросли рога. У перший момент новоспечений рогоносець відчув, що готово вбити нечестивих перелюбників на місці злочину. Але міркування релігійного й морального порядку витиснули інстинктивну кровожерливість, і огида потужною хвилею залило полум’я його гніву

Г-Н Бержере мовчачи вийшов з кімнати. Із цієї мінути г-жа Бержере була ввергнута в пекельну безодню, разверзшуюся під дахом її будинку. Обманутий чоловік не черід убивати невірну чоловікові

Він просто замовчав. Він позбавив г-жу Бержере задоволення бачити, як її благоверный шаленіє, жадає пояснень, виходить жовчю… Після того як у гробовому мовчанні залізне ліжко латиніста було оселено в кабінет, г-жа Бержере зрозуміла, що її життя повновладної господарки будинку закінчилося, тому що чоловік виключив занепалу дружину зі свого зовнішнього й внутрішнього миру. Просто скасував

Німим свідченням перевороту, що відбувся, стала нова служниця, що привів у будинок г-н Бержере: сільська скотарка, що вміла готовити тільки юшку із салом, що розуміло лише простонародний говір, що пив горілку й навіть спирт. Нова служниця ввійшла в будинок, як смерть. Нещасна г-жа Бержере не виносила тиші й самітності

Квартира здавалася їй склепом, і вона бігла з її в салони міських плетух, де важко зітхала й скаржилася на чоловіка-тирана. Зрештою місцеве суспільство затвердилося в думці, що г-жа Бержере - бедняжка, а чоловік її - деспот і розпусник, що тримає сім’ю впроголодь заради задоволення своїх сумнівних примх. Але будинку її чекали гробове мовчання, холодна постіль і служниця-ідіотка… І г-жа Бержере не витримала: вона схилила свою горду голову представниці славної сім’ї Пуйи й відправилася до чоловіка миритися

Але г-н Бержере мовчав. Тоді, доведена до розпачу, г-жа Бержере оголосила, що забирає із собою молодшу дочку й іде з будинку. Услыхав ці слова, г-н Бержере зрозумів, що своїм мудрим розрахунком і наполегливістю домігся бажаної волі. Він нічого не відповів, лише нахилив голову на знак згоди. III. Аметистовий перстень Г-Жа Бержере як сказала, так і надійшла - покинула сімейне вогнище

И вона залишила б по собі в місті гарну пам’ять, якби напередодні від’їзду не скомпрометувала себе необдуманим учинком. Придя із прощальним візитом до г-же Лакарель, вона опинилася у вітальні наодинці з хазяїном будинку, що користувався в місті славою веселуна, вояка й з поцелуйщика. Щоб підтримувати репутацію на належному рівні, він цілував всіх жінок, дівиць і дівчинок, що зустрічалися йому, але робив це безневинно, тому що був людиною моральним

Саме так г-н Лакарель поцілував і г-жу рержере, що прийняла поцілунок за визнання в любові й жагуче відповіла на нього. Саме в цю мінуту у вітальню ввійшла г-жа Лакарель. Г-Н Бержере не відав смутку, тому що був нарешті вільний. Він був поглинений обладнанням нової квартири по своєму смаку. Навідна жах служниця-скотарка одержала розрахунок, а її місце зайняла доброчесна г-жа Борниш.

Имено вона привела в будинок латиніста істота, що стала йому кращим іншому. Один раз ранком г-жа Борниш поклала в ніг хазяїна щеняти невизначеної породи. У той час як г-н Бержере поліз на стілець, щоб дістати книгу з верхньої полиці стелажа, цуцик затишно влаштувався в кріслі. Г-Н Бержере впав з колченогого стільця, а пес, знехтувавши спокій і затишок крісла, кинувся його рятувати від страшної небезпеки й, у розраду, лизати в ніс. Так латиніст придбав вірного приятеля. На довершення всього г-н Бержере одержав жадане місце ординарного професора

Радість затьмарювали лише лементи юрби під його вікнами, що, знаючи, що професор римського права співчуває євреєві, засудженому військовим трибуналом, вимагала крові поважного латиніста. Але незабаром він був урятований від провінційного неуцтва й фанатизму, тому що одержав курс не де-небудь, а в Сорбонне. Поки в сім’ї Бержере розвивалися вищеописані події, абат Гитрель часу не втрачав

Pages: 1 2