Готель; ніч; Італія; рік 1748-й. Головний герой - Джакомо Казанова, двадцяти трьох років, справжній, извлеченнный з IV тому власних його мемуарів і доповненою, домальованою жіночою мрією про вічний Казанове, спить, роняючи з губ жіночі імена. Його неспокійний сон перериває гусар Анри, по першому враженню - юний пустотливий ангел у мундирі. Казанова у хвилюванні: «Ви кредитор? Ви злодій? Ви гірше: / Ви чийсь чоловік! Ні, гарні для чоловіка. / Навіщо ви тут?

Навіщо на ложі / Сходить цей місячний промінь?» Діалог, як місячне світло, сплітає примхливі ритмічні візерунки. Знаменитий герой-коханець зі сну сліпнув, і нічний візитер змушений сам відкритися: « Анри-Генриетта»… Казанова спалахує скоропалительным любовним вогнем

Легковажний (покамест гаданий легковажним) янголя упархивает у вікно. Наступним вечором. Казанова наполегливий, Генриетта ухильна, він захоплений, вона ніжно глузлива: «Я ніколи так жагуче не любив, / Так ніколи любити вже не буду…

» За допомогою балакучих модисток відбувається перетворення гусара в блискучу даму. Тихо вкрадається питання: «Хто ти?» - «Таємниця». …Хто б вона не була, вона - досконалість

Виконана тонкої принадності; чемна тією вишуканою чемністю, що панувала в зачарованому світі замків і парків; дотепна, розумна; музична, як сама музика, - вона скоряє всіх блискучих гостей аристократичної пармской вілли, де хазяїн-горбань, випадковий знакомец, дає прийом до її честі. Оркестр легко роняє «перлини менуету», недбало тчуться шовкові нитки тонких мовлень, як раптом: «До вас посланий з листом. / - А! Сім печаток! / Казанове.

/ Моя любов, - розстатися ми повинні». Останнє прощання - на «дорожньому розвалі», у готелі «Терези». Казанова в тузі молить залишитися з ним ще хоч ненадовго, вона непохитна - отчого? Атмосфера таємниці згущається…

Кільце, не прийняте їм назад, вона кине в завіконну ніч, але раніше того алмазною гранню вичертить на склі якісь швидкі слова - записку в майбутнє, на які Казанова, захоплений розпачем, не зверне уваги… Але справді, чому розлука так неминуча? Чому їй повинне піти? Хто вона, нарешті?

Може бути, прийшла з іншого століття? Недарма їй відомо прийдешнє: «Коли-небудь, у стародавніх мемуарах, / Ти будеш їх писати зовсім сивий, / У богом забутому замку на чужині…» Може, місячна Генриетта - це лірична маска Цветаевой, її мрія пр самій себе: володарці серць, що спокусила Казанову? «Даю вам клятву, що тобі приснюся!

» …Тринадцять років через у ту ж кімнату того ж готелю Джакомо приводить свою тисяча першу подругу. Їй сімнадцять років, вона чарівна, бідна, жадібна - до грошей, насолод, плотських утіх. Він - ще Казанова, але вже як би загальний: професійний коханець, що не спалахує серцевим вогнем, а тільки пышет тілесним жаром… За вікном сходить місяць, высвечивает надряпані на склі слова: «Забудеш і Генриетту…

» Приголомшення: «Або я осліп?» - вибух, пристрасть, миттєво колишній Казанова наповнюється колишнім бурхливим розпачем. Дівчисько в страху й сльозах, хоче бігти. Але жагуча бура стихла, Казанова вже повернувся з минулого, уже знову готовий розважатися з тисяча першої…

И утішена красуня, звичайно, не може удержати цікавості: «А що це за букви?» - «Так - одне-єдине - пригода».