Дія починається восени 1816 р. в Ірландії, у графстві уиклоу, куди студент дублінського Тринити Коледжу Джон Мельмот приїжджає, щоб відвідати свого вмираючого дядька, а простіше говорячи, вступити у володіння його маєтком. Дядько вмирає, однак, у заповіті, крім чисто практичних пунктів, виявляються й ще два, властивості містичного: перший - знищити висячий у кабінеті портрет з підписом «Дж. Мельмот, 1646»; другий - знайти й спалити рукопис, що зберігається в одному з ящиків бюро. Так уперше зіштовхується Джон Мельмот зі своїм легендарним предком, що одержав прізвисько Мельмота-Блукача. Зрозуміло, тут прочитується й парафраз на тему Агасфера, «вічного жида», і мотив «севильского звабника» Дон-Жуана, і Мельмота-Блукача можна було б назвати «ірландським спокусником», тому що саме пробі, що буде він пропонувати людям, що зустрілися йому на шляху, людям, з ким буде зводити його доля, і присвячені всі сюжети роману. Метьюрин як би «сполучив» у рамках одного героя й Фауста, і Мефистофеля.

Отже, молодий Мельмот знаходить і прочитує рукопис, що належить, як з’ясовується, якомусь англійцеві, Стентону, першому з героїв роману, що встретили на своєму шляху дивного й грізного демона Мельмота-Блукача. А прочитавши в тиші дядиного кабінету болісну й жагучу сповідь Стентона, Джон зриває зі стіни портрет свого предка й, розірвавши його на клаптики, кидає у вогонь. Але вночі той є до нього зі словами: «Що ж, ти мене спалив, тільки такий вогонь не владний мене знищити. Я живий, я тут, біля тебе».

Страшна бура обрушується додому Мельмота, що коштує на самому березі над обривом до моря. У цій бурі Мельмоту знову є його демонічний предок. Потопаючого у хвилях Мельмота рятує іспанець Монсада.

Ранком він розповідає йому свою повість - це перша вставна новела «Оповідання іспанця». Історія перебування в монастирі, де його хотіли змусити постригтися в ченці. Його опір цьому, його переслідування монастирськими братіями. Тут багато чого змішано й з’єднано: таємничі мандрівки по монастирських підвалах у пошуках порятунку; гнівні інвективи, спрямовані проти фарисейства й сатанинської жорстокості Церкви й Інквізиції; страшний образ ченця-батьковбивці, що стає таємним інформатором Інквізиції; безмежна самітність героя - іспанця Алонсо Монсада, змушеного один на один боротися «з тими зміями, які… зачаті самітністю людини…

і щогодини народжуються в нього в серце»; оповідання про замурованих закоханих - данина Мэтьюрина традиції «літератури жаху», від якого холоне кров у жилах; і багато чого іншого. Але над всім цим - явище Спокусника - спочатку в монастирі, потім уже у в’язниці Інквізиції. Людини, для якого не існує ні запорів, ні заборон

Людини, що розповідає про свої зустрічі з історичними особистостями, що жили в минулому столітті… Герой, скориставшись пожежею, що охопила в’язницю, біжить. Він попадає в будинок, де живе сім’я хрещеного єврея дона Фернана де Нуньеса, потім біжить і звідти, виявляючись у підсумку в підземелля, де його знаходить старець, єврей Адония. Нагодувавши й напоївши втікача, вислухавши його оповідання, Адония пропонує йому стати в нього переписувачем

Адония, у якого є в минулому своя фатальна таємниця, що теж здатна прозрівати й минуле й майбутнє, показує Алонсо рукопис, що містить «історію тих, чиї долі зв’язані тепер із твоєї - ланцюгом чудової, незримої й нерозривної». Ця історія - «повість про індійських остров’ян». Історія любові Мельмота-Блукача, єдиної у все його життя любові - до дівчини з далекого острова, наївної, простодушної й прекрасної. Якщо в історії іспанця Алонсо прочитується парафраз повести Дідро «Черниця», то в образі Иммали безсумнівно вгадується вольтерівський Гурон, його «простодушний». На острові, де вона живе в повній самітності, з’являється людина, який автор називає «чужоземець».

Він розповідає Иммали про далекі країни, про міста… Спокусник - і простодушний. Але йде він від її «по водах». Знову - сполучення в межах одного образа: богохульника й Богошукача, Фауста й Мефистофеля, Христа й Сатани

Сполучення, зрозуміло, з погляду всілякої ортодоксії, блюзнірське, прояв небувалого вільнодумства (примітно, що Мэтьюрин був не тільки письменником, але при цьому ще й священнослужителем. Цікавий парадокс - священик і богохульник в одній особі). У рукописі раптом, промельком, зустрічається згадування Стентона - таким чином, зв’язуючи воєдино всі сюжети, з’єднуючи в «єдиний ланцюг» історії всіх проб Мельмота-Блукача в якийсь образ єдиної великої Проби, незваного (жодного разу у всьому романі не позначеного словом, він завжди або вимовляється на вухо, або мається на увазі). Як говорить Монсада, «всі ми - тільки зерна чіткий, нанизаних на ту саму нитку». Проба вертається до Иммали Мельмота - у його оповіданнях про цивілізований світ, у тих картинах дивовижної аморальності, що панує в ньому. Дикунка Иммали - його полюбила!

«Тебе! Це ти навчив мене думати, почувати, плакати». До зустрічі з Мельмотом вона нічого цього не знала. Відбувається їхнє заручення - без свідків, тільки дика природа й місячне світло

Після цього Мельмот зникає. Більше він ніколи не приїжджав на цей острів. Пройшло три роки, і ми зустрічаємо Иммали в Іспанії, під ім’ям Исидоры, дочки багатого купця й негоціанта дона Франсиско де Альяга. Але один раз уночі, при світлі місяця, їй знову є Мельмот. «Сумний демон, дух изгнанья», він говорить своїй коханій: «Мені доручене зневажати ногами й м’яти всі квіти, що розцвітають як на землі, так і в людській душі…

усе, що попадається на моєму шляху». Мельмот, таким чином, здобуває риси приреченого на мандрівки й вічні скитания, мучителя й мученика одночасно. Сатана й рятівник в одній особі. Розчарований і пересичений, що пізнав таємницю життя й смерті, незначність роду людського й марність усього сущого, і, внаслідок цього знання, що піднявся над миром. Мэтьюрин про Мельмоте: «Для нього на світі не могло бути більшого чуда, чим його власне життя, а та легкість, з якого він переносився з одного кінця землі на інший, змішуючись із її людьми, що населяли, і разом з тим відчуваючи свою відокремленість від них, подібно втомленому й байдужому до подання глядачеві, що бродить уздовж рядів величезного партеру, де він нікого не знає…

» Вінчання Исидоры-Иммали й Мельмота відбувається в старому монастирі, уночі, однак рука священика, що робив обряд, «була холодна, як рука смерті». Наступна глава застає нас на постоялому дворі, де заночував дон Франсиско, батько Исидоры, що направляється додому. Він зустрічає там незнайомця, що читає йому якийсь рукопис: «Повість про сім’ю Гусмана».

Історію трагедії однієї сім’ї, її піднесення й падіння, багатства й убогості. У найстрашнішу годину перед батьком сім’ї Вальбергом є спокусник, «Ворог роду людського», і «ока його видають такий блиск, якого люди винести не в силах». Але порятунок приходить зненацька з іншого боку, а проба Вальберг, навіть ціною голодної смерті своїх дітей, переборюється

Оповідання кінчене. Дон Франсиско поринає в сон, а, пробудившись, виявляє в кімнаті людини. «Дивний гість» проявляє несподіване знання долі Вальберга і його сім’ї, хоча його не було в кімнаті в момент читання рукопису. А прощаючись, говорить: «Ми побачимо з вами сьогодні ввечері».

Так і відбувається. У шляху дон франсиско зустрічає загадкового незнайомця. Укрившись у відокремленій харчевні від непогоди, вони залишаються вдвох, і «дивний гість» пропонує увазі купця своє оповідання: «Повість про дві закоханих».

Цього разу дія відбувається в Англії. Епоха Реставрації Стюартов, друга половина XVII в. Стародавній рід Мортимеров із графства Шропшир. Легенди про славне минуле, про служіння королівському будинку. Любов, що залишилися в живих нащадків сера Роджера Мортимера, двоюрідних брата й сестри: Джона Сендела - воїна, героя, при цьому - ангелоподобного юнака, і красуні Элинор; історія їхньої трагедії, їхнього весілля, що не відбулося, їхньої розлуки, і знову зустрічі, коли Джон уже божевільний, а Элинор служить йому доглядальницею. Вони дуже бідні

У цей момент незнайомець, що розповідає донові Франсиско цю історію, зненацька сам виникає у власному оповіданні: «Саме в цей час… мені й довелось познайомитися с… я хотів сказати, саме в цей час якийсь приїжджий, що оселився неподалік від того сільця, де жила Элинор, кілька разів зустрічав їх обох…» Проба знову не виражена в словах, тільки священик, що з’явився трохи пізніше, «відразу ж зрозумів, як жахливий була їхня розмова».

Pages: 1 2