Общинна рада Монтефоско в особі трьох депутатів громади - Нардо, Чекко й Менгоне, а також двох старостів - Паскуалотто й Марконе зібрався по досить важливому приводі: умер старий маркіз Ридольфо Монтефоско, і тепер у їхні краї їхав вступати в права власності його син, маркіз Флориндо, супроводжуваний матінкою, удовою маркізою Беатриче. Поважним членам ради стояло вирішити, як получше зустріти й поприветствовать нових панів. Самі депутати були не горазды на мову, їхні дочки й дружини теж, у загальному-те, не блищали освіченістю й вихованням, так що спочатку всім здалося природним доручити зустріч маркіза з маркізою синьйорові Панталоне деи Бизоньози, венеціанському купцеві, що давно жив у Монтефоско відкупником доходів маркизата, і вихованої в нього в будинку юній синьйорі Розуаре. Але по здоровому міркуванні обидві кандидатури були відхилені: синьйора Панталоне - як чужинця, що багатів на поті й крові монтефоскских селян, а синьйори Розауры - як особи зарозумілої, що будувала із себе - з повним, втім, і ніким із сільських правом, що заперечується не, - шляхетну

Ця сама синьйора Розаура в дійсності була законної, але обійденої судьбою спадкоємицею як титулу, так і володінь маркізів Монтефоско. Справа в тому, що маркизат був володінням майоратним, і батько Розауры при наявності прямих спадкоємців не мала права продавати його. Але в момент здійснення угоди він не підозрював, що його дружина чекає дитину, так до того ж і вмер старий маркіз за шість місяців до народження Розауры. Покупець Монтефоско, покійний маркіз Ридольфо, надійшов з дівчинкою по честі - він видав Панталоне значну суму на її виховання, утворення й навіть на невелике придане, так що скаржитися Розауре було особливо не на що. Але коли вона підросла, думка про те, що хтось іншою користується її титулом, владою й грошима, стала не давати їй спокою. Розаура могла б затіяти процес, але на це були потрібні більші гроші, та й старий Панталоне вмовляв дівчину не псувати життя людям, шляхетно з нею обошедшимся.

Оскільки замок перебував у запущеному стані, нові добродії повинні були зупинитися в будинку Панталоне. Маркіза Беатриче виявилася дамою шляхетний і розсудливої, син же її, юний Флориндо міг думати лише про одному - про жінок, і сам вступ у володіння Монтефоско радувало його винятково тому, що серед нових підданих, як він думав, неодмінно повинне виявитися неабияке число красунь. Так що коли до Флориндо з’явилися делегати громади, він ледь дозволив вимовити їм пари слів, зате виявившись наодинці з Розаурой, відразу ожив і, не витрачаючи даром часу, настійно порадив дівчині не бути ідіоткою й скоріше зрадитися з ним захватам любові

Своею незговірливістю Розаура неприємно вразила маркіза, але він не залишав грубих шукань доти, поки їм не поклало кінець поява синьйори Беатриче. Вона виставила геть сина, а з Розаурои завела серйозну розмову про те, як би усім на втіху влагодити прикрий майновий конфлікт. Розаура обіцяла в розумній мері допомагати всім її починанням, тому що бачила в маркізі гідну особу, крім рідного сина люблячу також правду й справедливість. Потерпівши фіаско з Розаурой, Флориндо, втім, швидко утішився: у сусідній кімнаті, куди його виставила мати, аудієнції в маркізи чекала делегація жінок Монтефоско. Джаннине, Оливетте й Гитте довівся досить по смаку молодий маркіз, красавчик і веселун, кожна з них охоче дала йому своя адреска

Флориндо вони всі теж дуже сподобалися, чого не можна сказати про його матір, що була трохи розчарована тим, що неї зустрічають не занадто отесанные дівчини з нижчих шарів. Визначення «з нижчих шарів» делегатки, побавивши цим синьйорові Беатриче, зненацька сприйняли як комплімент - ще б, мов, звичайно вони з долини, а не які-небудь дикунки з гір. З маркізою Беатриче дівчини в міру здатності вели вишукану по їхніх поняттях бесіду, але коли до суспільства приєдналася Розаура, зустріли її підкреслені хамски. Маркіза пошкодувала сироту, при всьому шляхетному походженні змушену жити в такому жахливому оточенні, і в неї виник план: щоб дозволити Розауре вести гідне її життя, припинити шаленості Флориндо й улагодити суперечку навколо прав на Монтефоско, необхідно женити молодого маркіза на Розауре. Флориндо поставився до задуму матері прохолодно, але обіцяв подумати; старим, навченим досвідом Панталоне гаряче підтримав її. Коли ж синьйора Беатриче виклала свої плани Розауре, та гнівно заявила, що для неї абсолютно неможливий шлюб з молодцем, разом із сільськими дівками що розспівує малопристойные пісеньки про неї, Розауре. Справа в тому, що, відскіпавшись від материнських наставлянь, Флориндо відразу побіг у село й тепер непогано проводив час із Джанниной і Оливеттой.

Беатриче послала до нього Панталоне з наказом негайно вернутися із села. Флориндо й слухати не став занудотного старого, хоча той, крім материнського гніву, обіцяв йому й побої з боку ображених сільських чоловіків. По шляху від Джаннины з Оливеттой до красуні Гитте Флориндо ледве було не нарвався навіть на щось гірше, ніж кийові побої. Трапилося так, що дорогу до її будинку він запитав у її чоловіка Чекко, мисливця, ніколи не расстававшегося з рушницею. Це останнє й послужило вагомим аргументом, що змусила маркіза, нехай хоча б на словах, погодитися з тим, що дружини й дочки підданих не входять до числа належних йому доходів свотчины.

Чекко не обмежився тим, що не пустив Флориндо до дружини: переконавшись, що той забрався восвояси, він направився в раду громади, де саме обговорювався питання про те, як краще ввечері розважити нових панів. Доповівши про неварті похилості Флориндо, Чекко заявив, що громаді треба щось почати для збереження спокою й благочестя. Першим надійшло речення молодого маркіза застрелити, але було відхилено як боляче криваве; не пройшли також речення про підпал будинку й про оскоплення запопадливого аристократа

Нарешті Нардо висловив думку, що зустріла загальне схвалення: потрібно діяти дипломатично, тобто закинути вудки до маркізи-матері. Коли сільські дипломати з’явилися до синьйори Беатриче, та вже встигла укласти міцний сполучник з Розаурой: маркіза обіцяла дівчині, що та стане спадкоємицею по праву належних їй вотчини й титулів, якщо вийде заміж за Флориндо; Розаура, зі своєї сторони, у всім довірялася маркізі й відмовлялася від думки про судовий процес. Мовлення представників громади переконали синьйорові Беатриче в тім, що дружба Розауры насправді їй із сином навіть потрібніше, ніж вона думала: Нардо, Чекко й Менгоне в досить рішучих вираженнях пояснили, що, по-перше, вони ні перед чим не зупиняться, щоб припинити замаху маркіза на їхніх жінок, і що, по-друге, тільки Розауру вони вважають і завжди будуть уважати своєю законною пані. Поки йшли ці переговори, Флориндо, переодягшись пастухом і взявши собі в провідники Арлекіна - хлопця недалекого, як і всі уродженці Бергамо, - знову відправився на пошуки прекрасної Гитты. Гитту він розшукав, але вартовий з Арлекіна був ніякий, так що в самий розпал цікавої бесіди парочку накрив Чекко.

До рушниці Чекко й цього разу прибігати не став, зате від всієї душі отмолотил Флориндо дубинкою. Ледь живим від побоїв і зарекшимся надалі навіть дивитися убік сільських жінок маркіза й знайшли синьйора Беатриче з Панталоне. Як не обливалося кров’ю материнське серце, маркіза не могла не визнати, що синок її все-таки одержав по своїх заслугах. Представники громади, довідавшись про учинений Чекко побоях, всерйоз злякалися мести молодого маркіза й, щоб запобігти неї, вирішили оголосити Розауру своєю пані, а потім, зібравши із усього Монтефоско грошей, їхати в Неаполь і відстоювати її права в королівському суді. Маркіза Беатриче обурилася нахабністю підданих, а коли Розаура спробувала пояснити їй, що селяни мають всі підстави до невдоволення Флориндо, не побажала слухати дівчину й назвала її співучасницею бунтівників

Назрівав великий скандал, але отут саме доповіли про судового комісара й нотаріуса, що прибули для офіційного введення Флориндо в права власності. Комісар з нотаріусом уже приступилися було до оформлення необхідних паперів, коли Нардо від імені Розауры зробив заяву про те, що тільки вона є законною спадкоємицею Монтефоско. Зміркувавши, що протиріччя сторін обіцяють йому додатковий заробіток, комісар велів нотаріусові офіційним порядком засвідчити цю заяву. Але отут слово взяла Розаура, що, як маркізі й власниці тутешніх земель, не були потрібні посередники, і приголомшила всіх присутніх, продиктувавши чиновникові зречення від своїх прав на користь маркіза Флориндо.

Pages: 1 2