Роман починається із присвяти (поетові й критикові Петрові Олександровичеві Плетньову). Пропонуючи на суд друга «собранье строкатих глав», А. С. Пушкін називає свій роман плодом «бессонниц, легких натхнень, незрілого й зів’ялого років, розуму холодних спостережень і серця сумних замет».

Плаву перша

«Мій дядько самих чесних правил, Коли не в жарт занедужав, Він поважати себе змусив И краще видумати не міг. Коли ж чорт візьме тебе!» Так міркував Євгеній Онєгін - «молодий джиґун», коли, «летячи в пилу» на поштових конях, їхав у село до вмираючого родича. Перш ніж продовжити оповідання, автор знайомить нас зі своїм героєм. Євгеній «народився на брегах Неви», його батько, «служив шляхетно», жив невідповідно до своїх достатків («давав три бали щорічно»), наробив борги й розорився. Хлопчик проте одержав звичайне для його кола виховання й стерпне утворення, хоча й досить поверхневе. «Ми все вчилися потроху чому-небудь і як-небудь»,- зауважує із цього приводу Пушкіна

До вісімнадцяти років Євгеній міг добре висловлюватися й писати по-французькому, легко танцювати мазурку, міг згадати один-два вірша «Энеиди» Вергілія так поставити наприкінці листа латинське «уа1е», що означає «будь здоровий».

• «Мав він щасливий талант
• Без принужденья в розмові
• Торкнутися до всього злегка
• З ученим видом знавця
• Зберігати молчанье у важливій суперечці
• И збуджувати посмішку дам
• Вогнем нежданих епіграм».

Усього цього було цілком достатньо, щоб «світло вирішило, що він розумний і дуже милий».

Наш герой не харчував особливої пристрасті до віршів, зате був знаком із працями англійського економіста Адама Смита й міг порассуждать про те, як «держава багатіє».

Але от у чому Онєгін був «щирим генієм», що він знав найкраще - так це науку «страсті ніжної». Її він вивчив досконально й досить рано навчився тривожити жіночі серця. Євгеній прийнятий у вищому світлі, щоранку два-три будинку шлють йому запрошення на вечір. І всюди потрібно поспіти. От він у модному ресторані, а от уже в театрі, на балетному спектаклі. Навівши лорнет на ложі великосвітських дам, він оглядає їхнім нудьгуючим поглядом… і позіхає. Спектакль ще не кінчений, ще лакеї чекають біля під’їзду своїх панів, як Онєгін уже квапиться додому, щоб встигнути переодягтися перед балом

Разом з нашим героєм ми входимо в його кабінет. Тут всі немов створено «для розкоші, для млості молодий». Курильні трубки з бурштиновими мундштуками, порцеляна й бронза, парфуми в кришталевому флаконі, усілякі щіточки, пилочки, ножиці. Хазяїн цього кабінету - великий франт, він по третя година проводить перед дзеркалом, але автор не бачить у тім нічого негожого. «Бути можна діловою людиною й думати про вроду нігтів. До чого безплідно сперечатися зі століттям? Звичай деспот меж людей», - зауважує Пушкіна. І от, перемінивши вбрання, Онєгін поспішає на бал. Він під’їжджає до чудового, яскраво освітленому будинку, стрілою злітає по мармурових щаблях і входить у зал. Там уже повно народу, гримить мазурка, «бриньчать кавалергарда шпори, літають ніжки милих дам». З балу Онєгін вертається над ранок, коли Петербург уже пробуджується й «прокинувся ранку шум приємний». Стомлений, він спить до полудня, і потім знову до наступного ранку життя його розписана. Але чи був щасливий Євгеній - «серед блискучих перемог, серед вседенних насолод»? На жаль!

• «…рано почуття в ньому охолонули; Йому знудив світла шум; Красуні не довго були Предмет його звичних дум; Зради стомити встигли; Друзі й дружба набридли».

Недуга, що опанував його героєм, Пушкін називає коротко: російська нудьга. Онєгін усамітнився будинку, узявся було писати, але «нічого не вийшло з пера його». Він прийнявся читати, але й читання швидко знудило йому:

• «Як жінок, він залишив книги, И полку, з курною їхньою сім’єю, Засмикнув жалобною тафтою».
• Євгеній уже готовий був відправитися подорожувати, «побачити далекі країни», але отут помер його батько і юрба кредиторів початку осаджувати сина. Незабаром прийшла звістка, що дядюшка Євгенія дуже поганий і хотів би перед кончиною побачити із племінником. Євгеній прожогом поскакав у село, готовий «грошей заради на подихи, нудьгу й обман».

Однак, приїхавши, він уже не застав дядька в живі. Успадкувавши великий маєток, Онєгін оселився в селі. Перший час йому здавалося там всі нов і цікавим, але тривало це недовго й незабаром Нудьгу знову опанувала ним

Глава друга

Тим часом «село, де нудьгував Євгеній, була чарівний куточок». Панський будинок стояв у самоті на березі ріки, оточений більшим садом, захищений від вітрів горою. Удалині майоріли великі луги й колосилися золоті ниви. Будинок був ґрунтовний і міцний: високі кімнати з иеразцовими печами, на стінах - портрети царів. Тут його дядюшка «років сорок із ключницею сварився, у вікно дивився й мух давив». У книжковій шафі племінник знайшла лише книгу господарських витрат так календар 1908 року: «старий, маючи багато справ, в інші книги не дивився». Євгеній прийнявся було за керування господарством, задумавши внести в нього зміни на краще: «ярем він панщини стародавньої оброком легенею замінив». Однак його нововведення викликали невдоволення місцевих поміщиків. Спочатку вони намагалися зав’язати близьке знайомство з новим сусідом, але Євгеній, лише вглядівши на дорозі їхні екіпажі, негайно непомітно їхав ладь. Усе зрештою залишили свої спроби звести з ним дружбу, вирішивши, що їхній новий сусід «найнебезпечніший дивак» і охрестивши його фармазоном (що означає: вільнодумець, нігіліст).

У ту ж пору прибув у своє село, що перебувала по сусідству із селом Онєгіна, молодий Володимир Ленский. Ще не розбещений світлом, захоплений і романтичний, «серцем милий невіглас», він вірив у чисту любов і святість дружніх уз. Шанувальник поетів Шиллера й Ґете, Ленский оспівував у своїх віршах піднесені почуття. Так само, як і Онєгін, він уникав суспільства місцевих поміщиків, їхні розмови «про косовицю, про провину, про псарню, про свою рідню» були йому нецікаві. Незважаючи на розходження характерів («хвиля й камінь, лід і пломінь, вірші й проза»), Онєгін і Ленский сподобалися один одному й незабаром стали нерозлучні

Ленский відкриває другові свою серцеву таємницю: він полонений Ольгою Ларіної, він любить її, «як у наші лета вже не люблять; як одна божевільна душа поета ще любити засуджена…» «У любові вважаючись інвалідом», Онєгін з інтересом вислухав сповідь Ленского.

Ленские й Ларіни були сусідами, і батьки давно ладили вінці своїм дітям. Молодша дочка Ларіних - Ольга. Блакитноока, усмішлива, із лляними локонами, вона була повною протилежністю своїй старшій сестрі Тетяні, який А. С. Пушкін присвячує такі рядки:

• «Отже, вона звалася Тетяною
• Ні красою сестри своєї,
• Ні свіжістю її рум’яної
• Не залучила б вона очей
• Дика, сумна, мовчазна,
• Як лань лісова боязка,
• Вона в сім’ї своєї рідний,
• Здавалася дівчинкою чужий».

Її ніколи не залучали ні веселі дитячі ігри й забави, ні звичайне заняття сільських панянок - рукоділля, ні розмови про моду й міські новини. Тетяна любила, вийшовши на балкон, зустрічати «зорі схід», слухати в темряві страшні оповідання своєї няньки, воно рано початку зачитуватися романами Ричардсона й Руссо й часто засипала з томиком роману під подушкою. Батько Тетяни, Дмитро Ларін - «простий і добрий пан» - не ставився занадто серйозно кувлечениям своєї дочки, а мати в молодості сама була без розуму від Ричардсона, щоправда, не тому, що прочитала його романи, а тому, що «князівна Алина, її московська кузина, повторювала часто їй про їх». У ті часи матінка Тетяни, хоча й була вже нареченою, таємно зітхала про іншому - якімсь франті, що були «гравці гвардії сержант». Вийшовши замужне по любові й будучи повезена в село чоловіка, воно спочатку не могла звикнути із сільським життям, «рвалася й плакала», ледве було не розвелася із чоловіком, але поступово звикла («Звичка понад нас дана, заміна счастию вона»), навчилася господарювати й «відкрила таємницю, як чоловіком самодержавно керувати».

Pages: 1 2