Венера застуджена. Просторікуючи про холодність Європи і європейців, вона безупинно чхає й кутає мармурові плечі в темні собольи хутра. «Чим грубіше жінка буде звертатися із чоловіком, тим більше буде вона їм улюблена й боготворима». Приємна співбесідниця! Однак треба просипатися - Северін уже чекає кчаю.

«Дивний сон!» - говорить Северін. Дивний Северін! Тридцятирічний педант, що живе по годинниках, термометру, барометру, Гіппократові, Канту… але іноді наздоганяє раптом скаженими приступами пристрасності. Дивний будинок: кістяки, опудала, гіпси, картини, на картині - вона: Венера в хутрах. Замість пояснень Северін дістає рукопис, і в усі час, поки ми читаємо «Сповідь сверхчувственного», сидить до нас спиною в каміна, марячи…

Перед нами - злегка підправлений щоденник, початий на карпатському курорті нудьги заради. Гоголь, головний біль, амури… - ах, друг Северін! Ти у всьому дилетант! Курорт майже безлюдний. Заслуговують на увагу тільки молода вдова з верхнього поверху й статуя Венери в саду. Місячна ніч, удова в саду, це вона, Венера! Ні, неї кличуть Ванда фон Дунаева. Ванда дає своїй кам’яній попередниці паплюжити свій хутряний плащ і пропонує здивованому Северіну стать її рабом, блазнем, її іграшкою. Северін готовий на всі!

Вони проводять разом дні безперервно. Він жваво розповідає їй про своє дитинство, про троюрідну тітку в хутряній кацавейці, один раз висекшей його - про, яке насолода! - різками; він читає їй лекції про художників, що писали жінок у хутрах, про легендарних мазохістів, про великий сладострастницах. Ванда помітно порушена…

Кілька днів через Ванда з’являється перед враженим Севе-рином у горностаевой кацавейці із хлистом у руках. Удар. Жаль. «Бий мене без усякої жалості!» Град ударів. «Ладь із око моїх, раб!»

Болісні дні - зарозуміла холодність Ванди, рідкі пещення, довгі розлуки: добровільний раб повинен бути до пані тільки по дзвінку. Северін - занадто шляхетне ім’я для слуги. Тепер він - Григорій. «Ми їдемо в Італію, Григорій». Пані їде першим класом; укутавши їй ноги хутряною ковдрою, слуга віддаляється у свій, третій

Флоренція, розкішний замок, писаний - Самсон і Далила - потовк, соболий плащ, документ - договір (допитливий читач знайде в додатках до роману аналогічний «Договір між г-жой Фанни фон Пистор і Леопольдом фон Захер-Мазохом» ). «Пані Дунаева вправі мучити його по першій своїй примсі або навіть убити його, якщо їй це вздумается». Северін скріплює цей незвичайний договір і пише під диктування Ванди записку про свій добровільний відхід з життя. Тепер його доля - у її чарівних пухленьких ручках. Далила в хутряному плащі відмінюється над закоханим Самсоном. За свою відданість Северін вознагражден кривавим пороттям і місяцем вигнання. Втомлений раб садовничает, прекрасна пані робить візити…

Через місяць слуга Григорій нарешті приступає до своїх обов’язків: прислужує гостям за обідом, одержуючи ляпасу за незручність, розносить листа пані чоловікам, читає їй уголос «Манон Леско», за її наказом обсипає її особу й груди поцілунками й - «Ти можеш бути всім, чим я захочу, - річчю, твариною!..» - тягне плуг по маїсовому полю, що підганяє Вандиними покоївками-негритянками. Пані спостерігає за цим видовищем видали

Нова жертва «Львівської Венери» (Ванда - землячка Захер-ма-зоха) - німець-художник. Він пише її в хутрах на голе тіло, що зневажає ногою лежачого раба. Він називає свою картину «Венера в хутрах», як це комусь не здасться дивним

…Прогулянка в парку. Ванда (фіолетовий оксамит, горностаевая опушка) править кіньми сама, сидячи на козлах. Назустріч на стрункому гарячому вороном - Аполлон у хутряній куртці. Їхні погляди зустрічаються…

Григорій одержує нетерплячий наказ: довідатися про вершника всі!

Слуга доповідає Ванді-Венері: Аполлон - грек, його кличуть Олексій Пападополис, він хоробрий і твердий, молодий і вільний. Ванда втрачає сон

Раб намагається бігти, раб хоче позбавити себе життя, раб кидається до ріки… Вульгарний дилетант! До того ж його життя йому не належить. Наскрізь промоклий, Северин-Григорій ходить навколо будинку пані, він бачить їх разом - богиню й бога: Аполлон змахує хлистом і, розгніваний, іде. Венера тремтить: «Я люблю його так, як ніколи нікого не любила. Я можу змусити тебе бути його рабом».

Раб розлютований. Чимало лестощів і ласк марнує Ванда, щоб - «Ми їдемо сьогодні вночі» - заспокоїти його й - «Ти зовсім холодний, я трішки пошмагаю тебе» - зв’язати йому руки

И в те ж мгновенье полог її ліжка розсунувся, і здалася чорна кучерявенька голова красеня грека

Аполлон здирав з Марсия шкіру. Венера сміялася, складаючи хутра у валізу й облачаючись у дорожню шубу. Після перших ударів раб випробував ганебне наслажденье. Потім, коли кров залила спину, наслажденье відступило перед соромом і гнівом. Стукіт дверцят екіпажа, стукіт копит, стукіт коліс

Усе кінчен.о

А потім?.. Потім - два роки мирних праць у батьківському маєтку й лист Ванди: «Я любила вас <…> Але ви самі задушили це почуття своєю фантастичною відданістю <..,> Я знайшла того сильного чоловіка, якого шукала… Він упав на дуелі <…> Я живу в Парижі життям Аспазии… Прийміть на пам’ять про мене подарунок <,..> Венера в хутрах».

Разом з листом посильний приніс невеликий ящик. З посмішкою - «Лікування було жорстоко, але я видужав» - Северін витяг з нього картину бедного німця

В. А. Павлова