Хоча Гюнтер фон Грасс і пропонує розширене, метафізичне тлумачення наведеного вище опусу Инторенцо, запевняючи, що в автора були всі підстави сказати, що “моя кохана є скорочену подобу (Abbreviatur) Вселеної, а Всесвіт є розповсюджену подобу (Elongitudo) моєї улюбленої”. Дикий Крэнстон, також приголосний з безсумнівно автобіографічними мотивами, що снують у цьому оповіданні, які, виразно, тільки підсилюються характерними прикметами побуту Червоної Росії з її надмірною сексуальною волею, кріпосними гаремами, взагалі нефіксованим положенням жінки, досить, однак, властивим державі Третього Рима епохи занепаду; все-таки, запевняє Крэнстон, він не взяв би на себе сміливість затверджувати, що “красномовне оповідання має сугубо біографічне підґрунтя, що зовсім не залишає вакансії для вимислу”, і, незважаючи на исповедальность тону, представляє із себе скоріше опосередковану реальність, ніж суху біографічну довідку

На думку багатьох біографів Инторенцо, тієї, хто фігурувала в оповіданні під досить немудрим ім’ям Ріс, мабуть, могла бути тільки перша дружина Инторенцо, відносини якої з автором завжди носили характер кримінальної, по вираженню Графтио - інфернальної близькості, що змушувала обох — спочатку коханців, потім чоловіка й жінки — переживати почуття неясної провини, дуже близької по відчуттях до провини кровозмішення. Крэнстон назвав це “жахом, страхом полової близькості, що надають інтимним відносинам відтінок табуированного пороку”! На думку Афиногенова, це почуття, можливо, було викликано властивим будь-якому конгресменові відразою до дітородіння, як до акту невартому, через накладені на них посланцями місій, і, як наслідок, що виникає звідси вихолощенность відносин, які, однак, за законом Виденбаума, здобували в такий спосіб риси подібності зі своєю протилежністю, а виходить, ставали тим заборонним плодом, що vis major; Афиногенов “обвинувачує весь орден конгресменів у ненависті до людського роду, і тут він, безсумнівно, переборщує, тому що ще Крэнстон згадував, що “ні про яку ненависть говорити не доводиться, тому що вживання цього “сильного вираження” є не просто деформація змісту, але і його інверсія, тому як саме принципове невдоволення, неприйняття людського виду як такого вносило в діяльність як Инторенцо, так і інших конгресменів, позитивний зміст”. Неблагополучно, говорив один конгресмен прикріпленому до нього посланцеві, намагаючись у закодованому виді представити образ цього неблагополуччя

Звичайно, цей образ не здобував би виразних обрисів без обуревавшего душу конгресмена пафосу змін. Без цього пафосу, без надії на переродження людського виду як такого, переродження, що змінило б, по образному вислові Фрезера, “проекцію людської особистості на землі й на небі”, неможливо було представити, звідки будь-який конгресмен, якому була відкрита можливість для нещадно пронизливого споглядання життя, черпав би сили для свого нехай короткого, і навіть строго обкресленого, періоду земного існування в людському вигляді. Конгрессменский статус перешкоджав можливості для конгресмена банальної природної смерті від старості, старезності або хворобі; конгресмен повинен був або зникнути, або загинути якою-небудь дивною, мученицькою смертю, що, на думку багатьох, сприяло своєрідній передачі, безперебійній естафеті в продовженні цієї місії новим конгресменом. Конгресмен відчував себе приреченим, тільки помітивши, що його сили кореспондента ідуть на спад, що він, по суті справи поневоле, починає мати здатність до адаптації й прикріплюється душею до тих або іншим “чарівним дріб’язкам” і земним звичкам (Паркінсон називає це “чреватої для конгресмена здатністю одержувати задоволення від життя”) і, виходить, поступово втрачає здатність справлятися з покладеними на нього функціями свідка: найчастіше це й було першим неспокійним сигналом, що оповится, що душі вже настав час готуватися до подорожі, у результаті якого вона перейде до невідомого спадкоємця. Місія свідка зобов’язувала бути, що називається, незамутненою оптичною системою, що свідчила про недосконалість небесного створення, і богочеловеческие функції були несумісні із захопленням життям, що обов’язково приводило до появи фальшивих нот і збоїв при розшифровці

Очевидно, вищевказані обставини й перешкоджали розвитку канонічних відносин Инторенцо з жінками, тим більше, що йому доводилося приховувати й придушувати свою любов до першої дружини, що залишилася по суті справи єдиної й нереалізованої, тому що, по запевненню Оболенського, він “не міг дозволити собі довести хоча б один підлоговий акт до його логічного кінця”. Можна тільки припустити, незважаючи на незручність цих припущень, але біограф і не може дозволити собі шляхетну розкіш безглуздої безтактності, що довелося пережити молодій жінці, що по недосвідченості й незрілості закохалася в парубка, оказавшегося демоном і, замість пристрою їхнього спільного життя, що займалося свідкуванням. Для неї він був поет, поет нехай і геніальний, граючий на сверхчувственной клавіатурі й повільно й підспудно прихожий до розуміння своєї місії. Він не відразу довідався, що приречено стати свідком, вона не відразу перейнялася своєї инфернальностью. Очевидно, інакше й бути не могло. За законом почуттєвого взаимопритяжения Вайненгена, інша жінка не довелася б йому по смаку, ця була розумна, начитанна, покірна, худа - вірніше, сухощава, чарівна, здавалася милої, хоча могла бути злий, як чорт, якщо тільки попадала у відповідні обставини. Вона наставила йому рога з його ж приятелем, потай упевнена, що він цього чекає з нетерпінням, тому що, незважаючи на саме собою невірність, що розуміє, з його боку, відчував певні зобов’язання стосовно неї, і це неабияк гнітило його за умови, що любив він її з кожним роком усе більше. Афиногенов приводить цікаву паралель між самою Тамарою Григорівною й Ріс, тобто її перевтіленням в образі. Ріс - брюнетка із золотавим відливом на кінцях пишної гриви, Тамара Григорівна - темно-русява блондинка із гладкими, звичайно коротко підстриженими волоссями. У Рос досить пишні форми, жіночні стегна й маленькі груди із плоскими сосками. У Тамари Григорівни - рухливе хлоп’яче тільце, розкішні груди (з родимкою під правою) і клювообразние соски через мастопатію й постійну наявність молока в залозах, що не раз обігравалося Инторенцо, що сравнивали її й себе з римлянкою, що годує свого батька в темниці. Безсумнівно, що опозиція брат - сестра була скороченою опозицією демон - жінка з легким присмаком эдипова комплексу

Думки й відомості із приводу другої дружини Инторенцо розпливчасті й неточні, і хоча між рядків миготить дивне словосполучення “гарненька погануля”, але навіть її прізвище в різних джерелах приводяться по-різному: в одних - мадам Аванте, в інші - г-жа Ювантер. Шлюб був стрімким, скороминущим і закінчився з першим зникненням Инторенцо, через його посилання й втечу, настільки поспішного, що він навіть не удосужился забрати із собою скриня своїх рукописів, згодом спалених нею через побоювання репресій, можливо навіть більше реальних, ніж вона, мадам Ювантер, припускала. Хвилювання й переслідування почалися відразу після свята Великого Жертвопринесення, що влаштовувався, як відомо, раз у дванадцять років, коли планета Юпітер верталася в сузір’я Раку, і закінчувався під час восьмого місячного астеризму в місяці макарам. Планета Юпітер була офіційно визнана зіркою диктатора Са Ліна й уважалася визначальну його долю, і саме тому, раз у дванадцять років, що відповідало періоду звертання Юпітера навколо Сонця, на партійному з’їзді приймалося рішення зобов’язати Са Ліна, відповідно до традиції, позбавити себе життя привселюдно.

Pages: 1 2