В 1892 році була написана «Палата № 6». Працюючи над цією повістю, Чехов одночасно продовжував писати «Острів Сахалін». Строго документальний, побудований на цифрах і фактах, «Сахалін» і «Палата № 6» злилися в один символ страшної победоносцев-ской Росії.

Майже чверть століття прослужив доктор Андрій Юхимович Рагин («Палата № 6») завідувачем лікарнею в маленькому провінційному містечку. У свій час Рагин прийняв лікарню в жахливому стані:

• «…у палатах, коридорах і в лікарняному дворі важко було дихати від смороду… Доглядач, кастелянші й фельдшер грабували хворих…»,

але за 25 років служби Рагина у лікарні нічого не змінилося. «Андрій Юхимович надзвичайно любить розум і чесність, але, щоб улаштувати біля себе життя розумну й чесну, у нього не вистачає характеру й віри у своє право. Наказувати, забороняти й наполягати він позитивно не вміє…» Людина пасивний по своїй природі, Рагин створив філософську систему, що виправдує його байдужість. Щастя людини в повнім презирстві до дурної суєти миру— приходить він до висновку. «Навіщо боротися зі злом, навіщо заважати людям умирати, якщо смерть є нормальний і законний кінець кожного?»

• «Придушува такими міркуваннями, Андрій Юхимович опустив руки й став ходити в лікарню не щодня». Майже увесь час він проводив будинку за читанням філософських книг. Один раз, випадково заглянувши в палату № 6, де перебували душевнохворі, Рагин розговорився з Іваном Дмитровичем Громовим, що страждає манією переслідування. Хвороба Громова - реакція болісно чуйної людини на страшні умови дійсності. Переконавшись, що «усяке насильство зустрічається суспільством, як розумна й доцільна необхідність», Громов доходить висновку, що його самого теж можуть у будь-яку хвилину «заарештувати, закувати, засадити у в’язницю…»

Рагин виявляє у хворому цікавого співрозмовника. «Говорить він (Громов.) про людську підлість, про насильство, що зневажає правду, про прекрасне життя, яка згодом буде на землі, і через ґрати своєї в’язниці благословляє майбутнє»-. Громів знущається з висидженого в теплому кабінеті рагнн-ской теорією неминучості зла. Коли Рагин переконує Громова примиритися зі стражданням, з побоями Микити, сторожа цієї «маленької Бастилії: той відповідає гнівно: «Нас тримають тут за ґратами, гноять і истя-зуют, але це прекрасно й розумно, тому що між цією палатою й теплим затишним кабінетом немає ніякої різниці. Зручна філософія: і робити нема чого, і совість чиста, і мудрецем себе почуваєш… Страждання нехтуєте, а, мабуть, прищеми вам дверима палець, так закричите в усі горло!..»

Рагин став ходити до Громова щодня. Спочатку по лікарні, а потім і по місту поповзли слухи, що доктор збожеволів. Цим скористався товариш по службі Рагина, що мітила на його місце. Рагина оголосили божевільним і замкнули в палаті № 6. І хоча «Андрій Юхимович запевняв себе, що… у в’язниці немає нічого особливого… і що все згодом згниє й звернеться в глину, але розпач раптом опанував ям, він ухопився обома руками за ґрати й із всієї сили потрясли її. Міцна решетх» не піддалася».

Рагин на досвіді переконується в нелюдськості своєї філософії, «У голові його, серед хаосу, ясно мигнула страшна, нестерпна думка, що таку ж точно біль повинні були випробовувати роками, день у день ці люди, казавшиеся тепер при місячному світлі чорними тінями. Як могло трапитися, що в продовження більше чим двадцяти років він не знав і не хотів знати этого?.. Совість, такий же незговірливий і груба, як Микита, змусила його похолодіти від потилиці до п’ят. Він підхопився, хотів крикнути щосили… Але із труди не вийшло жодного звуку, і ноги не корилися, задихаючись, він рвонув на груди халат і сорочку, порвав і без почуттів повалився на ліжко… Через день Андрія Юхимовича ховали».

Побоювання Громова, що й прав і винуватого можуть «заарештувати, закувати» не минулого маренням безумця. Сваволя, що панувала в країні, робив людей беззахисними. Величезною палатою № 6 устала в повісті царська Росія. «Коли я дочитав учора ввечері це оповідання, мені етало прямо-таки моторошно, я не міг залишатися у своїй кімнаті, я встав і вийшов. У мене таке відчуття, точно і я замкнений у палаті № 6», - такими словами Бєлінський передав враження, що зробило на нього новий твір Чехова

«Палата № 6» була прямо спрямована проти тих, хто намагався сховатися від навколишнього зла в тиші своїх затишних кабінетів. Вона розвінчувала й популярну в ті роки теорію непротивлення злу насильством Толстого, що кликала не до скинення несправедливого державного порядку, а до самовдосконалення кожної людини окремо. Поява цього добутку напередодні потужного суспільного підйому, що передував революції 1905 року, говорить про зрослу політичну чуйність письменника

Наприкінці 80-х років Чехов ще вірив, що його співробітництво в реакційній газеті «Новий час» служить добрій справі. «Читачам,— затверджував він, — корисніше прочитати п’ятсот моїх нешкідливих рядків, чим ті п’ятсот шкідливих, які будуть іти у фейлетоні, якщо своїх; я не дам». Однак з роками Чехов зрозумів, що, незалежно від його особистих переконанні, співробітництво в реакційній пресі може зробити його знаряддям у руках мракобісів і чорносотенців. Починаючи з 1893 року Чехов не дав ні одного рядка в «Новий час». Письменник вступав у пору творчої зрілості, збройний не тільки глибоким знанням життя, але й міцніючий рік у рік вірою в близькість щасливих змін у долях батьківщини. Шляхів, які ведуть до торжества правди й добра, Чехов не вказував, але кожне його новий добуток зміцнював думку про те, що «так жити далі неможливо».

• «Потрібно, щоб сильні не поневолювали слабких, щоб меншість не була для більшості паразитів або насосом, що висмоктує з нього хронічно кращі соки», - писав Чехов у повісті «Моє життя» (1896).

Багатство, ледарство й станові привілеї меншостей стають нещастям не тільки для трудового народу. Вони прирікають тих, хто користується плодами чужої праці, на духовне виродження, убивають у людях усе людське