У розвитку російської художньої прози основне значення Олександра Сергійовича Пушкіна, мабуть, особливо велико. Тут у нього майже не було попередників. На набагато більше низькому рівні в порівнянні з віршами перебувала й прозаїчна літературна мова. Тому перед Пушкіним вставало особливо важлива й дуже нелегке завдання обробки самого матеріалу даної області словесного мистецтва

Цикл “Повістей Белкина” з’явився першим завершеним прозаїчним утвором Пушкіна. Для письменника-реаліста, що відтворить, відтворююче життя, форми повісті й роману в прозі були особливо підходящими. Вони залучали Пушкіна своєї набагато більшої, ніж вірші, дохідливістю до самих широких читацьких кіл. “Повісті й романи читаються всіма й скрізь”, - відзначав він

Вигляд лагідного й смиренного И. П. Белкина, що виникає з передмови видавця й з автобіографічної передмови нібито самого Белкина до “Історії села Горюхина”, накиданий Пушкіним у добродушно-жартівливих тонах. “Бенкету воображенья”, як характеризував творчий процес поет-романтик в “Розмові книгопродавца з поетом”, демонстративно протистоїть в “Повістях Белкина” “простий переказ” різного роду подій, що мали місце в житті самих звичайних людей. Але в цей нехитрий переказ Пушкін зумів внести стільки глибокого гуманного почуття, влучної спостережливості, тонкого гумору й м’якої іронії й разом з тим стільки життєвої правди, широких типових узагальнень, що його “Повести Белкина” є, по суті, початком російської високомистецької реалістичної прози

У повістях Пушкін істотно розширює, демократизує коло явищ дійсності, що входять у сферу його творчої уваги. Поряд з картинами помісного життя (”Заметіль”, ” Панянка-Селянка”) перед нами розгортається побут армійського офіцерства (”Постріл”), міських ремісників (”Трунар”), дрібного чиновництва (”Станційний доглядач”) і, нарешті, життя кріпосного селянства (”Історія села Горюхина”).

Якщо в “Арапі Петра Великого” Пушкіна зняв з ходулею великого історичного діяча, то в “Станційному доглядачі” він підняв свого маленького, приниженого героя, виявивши в цій повісті, як і взагалі в “Повістях Белкина”, воістину “натуральну” дійсність, життя, що “живе”, як захоплено повторював вустами одного зі своїх героїв Достоєвський. Цим пояснюється величезне значення, що мав “Станційний доглядач” надалі розвитку літератури. Образ доглядача був прямим попередником Черевички-На з “Шинелі” Гоголя й всіх тих “бідних людей”, які незабаром починають заповнювати сторінки повістей і романів письменників “натуральної школи” - колиски російського реалізму другої половини XIX століття

Як і “Маленькі трагедії”, “Повести Белкина” відрізняються граничної економії художніх засобів. З перших же рядків Пушкін знайомить читача зі своїми героями, уводить його в коло подій. Так само скупа й не менш виразне окреслення характерів персонажів. Автор майже не дає зовнішнього портрета героїв, майже не зупиняється й на їхніх щиросердечних переживаннях. У той же час вигляд кожного з персонажів проступає із чудовою рельєфністю й виразністю з його вчинків і мовлень. “Письменникові треба не перестаючи вивчати цей скарб”, - радив Лев Толстої про “Повісті Белкина” знайомому літераторові

До циклу “Повістей” безпосередньо примикає незавершена й самим Пушкіним не публікувалася “Історія села Горюхина”. Тягар кріпосної неволі й своє співчутливе відношення до прикростей і лих закріпаченого селянства Пушкін підкреслив уже назвою села: Торюхино” (протягом довгого часу воно друкувалося перекручено: Торохино”).

Варто тільки згадати запис поміщицького календаря, що приводиться Пушкіним: “4 травня. Сніг. Тришка за брутальність біт. 6 травня - корова бура впала. Сенька за пияцтво біт. 8 травня - погода ясна. 9 травня - дощ і сніг. Тришка-Біт по погоді”. Подібні цитати надають нарочито наївної, нехитрої й разом з тим виконаної сарказму “Історії” характер явної політичної сатири. Недарма манеру “смиренного” го-рюхинского літописця підхопив і блискуче розвив у своїй “Історії одного міста” найбільш сильний російський політичний сатирик Салтиков-Щедрін. У творчості самого Пушкіна “Історія села Горюхина” є початком того шляху, що привів його до створення “Дубровского”, а потім і “Капітанської дочки”.

Самсон Вирин описується Пушкіним як добрий сім’янин, що любить чоловік і батько. Після смерті красуні дружини він не жениться вдруге, не приводить у будинок мачуху, але живе вдвох з дочкою, що стає змістом його життя. Прямодушний і нехитрий, Вирин не зауважує кокетства дочки із проїжджаючими, не бачить удавання постояльця, що задумав відвезти Дуню. Після втечі Дуни з ротмістром Мінським станційний доглядач не знаходить собі місця, думаючи про дочку. Його переслідують жахливі думки про «молоденьких дурок», які «сьогодні в атласі так оксамиті», а завтра метуть вулиці «разом з голотою кабацкою». Безумовно, ці побоювання мали підстави. Вирин додає всі зусилля, щоб урятувати свою «заблудшую ягничку». Він розшукує Мінського, благає повернути йому дочка

Але все напрасно: сунувши нещасному батькові пачку асигнацій, Мінський уважає, що його зобов’язання стосовно доглядача виконані, а подальші відносини між ними неможливі

Вийшовши від Мінського нa вулицю й відчувши у своїй руці грудка асигнацій, доглядач кидає його на землю, топче. І все-таки думка про дочку змушує його повернутися за кинутими грошима (видимо, до цього моменту батько ще не втратив надії повернути Дуню). Але грошей уже ні, їх уже схопив добре одягнений парубок (деталь, що свідчить про меркантилізм нового покоління й про падіння вдач).

У повісті повідомляється про життя Самсона Вирина після розлуки з дочкою. З горя він спився, у будинку в нього панують «старість і нехтування». Зі свіжої й бадьорої людини років п’ятдесятьох, яким він був ще недавно, він перетворився у кволий старого: сивого, із глибокими зморшками на особі, зі згорбленою спиною. Залишена лигенции, просторіччя утвореного суспільства, архаїчну й простонародну лексику. Крилов збагатив російську літературу національною байкою, а Грибоєдов створив зразок політичної «високої» комедії.