Композиційні особливості роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”. " Бажання? Що користі дарма й вічно бажати? А роки проходять, всі кращі роки." М. Юлермонтов "Герой нашого часу" одна з перших спроб створення в російській літературі психологічного реалістичного роману. Ціль, задум М. Ю.Лермонтова показати сучасного йому людини, його психологію, як сам автор відзначає, "…портрет, складений з пороків нашого покоління, у повному їхньому розвитку". Для того, щоб втілити свій задум, розкрити характер героя найбільше повно, об’єктивно, письменник використовує незвичайну композиційну побудову роману: тут порушена хронологічна послідовність подій. Незвичайна не тільки композиція роману. Цей добуток являє собою унікальний жанровий сплав, з’єднання різних жанрів, уже освоєних росіянці прозою: тут використані й шляхові записки, і світська повість, і улюблений романтиками щоденник-сповідь. Роман Лермонтова соціально-психологічний і морально-філософський. "В основній ідеї роману лежить важливе сучасне питання про внутрішню людину", пише Бєлінський. Прагнення автора досягти максимальної об’єктивності й багатогранності в зображенні головного героя змушує його вдатися до нестандартної структури оповідання: автор як би передоручає оповідання про свого героя те мандрівному офіцерові, те Максим Максимычу, те самому Печорину. Якщо ми захочемо відновити хронологію подій, описуваних у романі, то почати треба з події в Тамані, через яку проходить шлях героя на Кавказ. У Пятигорске й Кисловодську Печорин пробуде біля місяця ("Князівна Мері"), звідки буде засланий за дуель із Грушницким у міцність. З міцності Печорин відлучається в козачу станицю ("Фаталіст"), після повернення його в міцність і розігрується історія з викраденням Белли. Потім відбувається остання зустріч із Печориным, уже не військовим, а світською людиною, що від’їжджає в Персію ("Максим Максимыч"). А з передмови офіцера-оповідача ми довідаємося про смерть героя. Такі події життя Григорія Олександровича Печорина в їхній хронологічній послідовності. Але Лермонтов визначив порядок розташування частин, що випливають один за одним поза хронологією реальних подій, тому що кожна з повістей грала свою особливу значиму роль у системі всього добутку. Читаючи повість "Максим Максимыч", ми знайомимося з портретом Печорина, так психологічно тонко й глибоко написаним утвореною й знайомим з письменницькою працею офіцером-оповідачем. Він зауважує й білу шкіру Печорина, і що не сміються, повні сумуй ока, і "шляхетне чоло", і "породисту красу, і холодність Печорина. Все це одночасно залучає й відштовхує читача. Безпосередній погляд на портрет героя робить його незрівнянно ближче до читача, ніж та система оповідачів, через яку ми знайомимося з Печориным у главі "Бэла". (Максим Максимыч розповідає історію мандрівникові-офіцерові, той веде дорожні замітки, і вже з них про усім довідається читач). Потім автор відкриває перед нами исповедальные сторінки "Журналу Печорина". Ми бачимо героя знову в новому ракурсі такого, якої він був наодинці із самим собою, якої міг стати тільки у своєму щоденнику, але ніколи б не відкрився перед людьми. copyright