Негайно земля, і вони разом у підземне царство
спустилися
Бачать палац Кощія безсмертного; висічений був він
Весь із карбункула (3) - каменю і яскравіше небесного сонця
Усе під землею висвітлював. Іван-царевич відважно
Входить: Кощій сидить на престолі у світлій короні;
Блищать ока, як два смарагди; руки склешнями.
Тільки вглядів його вдалечині, негайно на коліна
Став Іван-царевич. Кощій же затупотів, блиснуло
Страшно в зелених очах, і так закричав він, що зводи
Царства підземного здригнулися. Слово Марьи-Царівни
Вспомня, поповз рачки Іван-царевич до престолу;
Цар шумить, а царевич повзе так повзе. Напоследок
Стало цареві й смішно. “Добро ти, пустун,-
сказав він,
Якщо тобі удалося мене розсмішити, то з тобою
Сварки тепер заводити я не стану. Ласкаво просимо
До нас у підземельне царство; але знай, за твоє
ослушаньс
Повинен ти нам отслужить три служби; сочтемся
ми завтра;
Нині вуж пізно; мабуть”. Отут два придворних моторно
Під руки взяли Івана-Царевича дуже поштиво,
З ним пішли в спокій, відведений йому, відчинили
Двері, поклонилися царевичеві в пояс, пішли, і залишився
Там він один. Безтурботно він ліг на постелю й незабаром
Сном глибоким заснув. На інший день рано поутру
Цар Кощій до себе Івана-Царевича кликнув
“Ну, Іван-царевич,- сказав він,- тепер ми подивимося,
Щось митецький ти робити? Изволь, наприклад,
нам побудувати
Нинішньою ніччю палац: щоб покрівля була золота,
Стіни з мармуру, вікна кришталеві, вкруг регулярний (4)
Сад, і в саду ставки з карасями; якщо побудуєш
Цей палац, те нашу царську милість заслужиш;
Якщо ж ні, те прошу не нарікати… голови
не удержиш!”
“Ах ти, Кощій окаянний,- Іван-царевич подумав,-
От що затіяв, дивися мабуть!” З важкою журбою
Він вернувся до себе й сидить пригорюнясь; уже вечір;
* * *
От блискуча бджілка до його підлетіла віконцю,
Б’ється об стекла - і чує він голос: “Впусти!”
Відчинив він
Дверку віконця, бджілка влетіла й раптом обернулася
Марьей-Царівною. “Здраствуй, Іван-царевич; про що ти
Так задумався?” - “Знехотя будеш замислений,-
сказав він.-
Панотець твій до моєї голови добирається”.- “Що ж
Зробити зважився ти?” - “Що? Нічого. Пускай його
зніме
Голову; двох смертей не видать, однієї не минеш”.
“Ні, мій милий Іван-царевич, не повинне втрачати нам
Бадьорості. Чи то лихо? Лихо спереду; не засмучуйся;
Ранок вечора, знаєш ти сам, мудренее: ложися
Спати; а завтра поранее встань; уже палац твій
побудований
Буде; ти ж тільки ходи з молотком так постукуй
у стіну”.
Так всі й зробилося. Ранком, ні світло ні зоря, з комірки
Вийшов Іван-царевич… дивиться, а палац вуж побудований
Дивовижний такий, що сказати неможливо. Кощій
здивувався;
Вірити не хоче очам. “Так ти хитрун не на жарт,-
Так він сказав Іванові-Царевичеві,- бачу, ти спритний
На руку; от ми подивимося, так само чи будеш догадливий
Тридцять є в мене дочок, прекрасних царівен
Завтра я всіх їх поруч поставлю, і повинен ти будеш
Три рази мимо пройти й у третій мені раз без помилки
Молодшу дочку мою, Марью-Царівну, довідатися;
не довідаєшся -
Із плечей голова. Мабуть”.- “Уж видумав, опудала,
мудрість,-
Думав Іван-царевич, сидячи під вікном.- Не довідатися мені
Марью-Царівну… яка ж отут труднощі?” -
“А труднощі така,-
Мовила Марья-Царівна, бджілкою влетівши,- що якщо
Я не вступлюся, те бути лиху неминучої. Усіх нас
Тридцять сестер, і все на одне ми особа; і таке
Подібність меж нами, що сам батько наш тільки по платтю
Може нас розрізняти”.- “Ну що ж мені робити?” -
“А от що:
Буду я та, у якої на правій щоці ти помітиш
Мошку. Дивися ж, будь обережний, вдивися
гарненько,
Зробити помилку легко. До свиданья”. І бджілка зникла
От на інший день знову Івана-Царевича кличе
Цар Кощій. Царівни вуж отут, і все в одикаком
Плаття поруч коштують, потупивши ока. “Ну, умілець,-
Мовив Кощій,- изволь-ка пройтиться три рази мимо
Цих красунь, так втретє потрудися вказати нам
Марью-Царівну”. Пішов Іван-царевич; дивиться він
В обоє очей: вуж справжній подібність! І от він проходить
У перший раз - мошки немає; проходить іншим разом -
усе мошки
Немає; проходить у третій і бачить - крадеться мошка,
Ледве помітно, по свіжій щоці, а щока-те під нею
Так і горить; зайнялося й у ньому, і із тріпотливої
серцем:
“От вона, Марья-Царівна!” - сказав він Кощієві, подавши
Руку красуні з мошкою. “е! е! так отут, примічаю,
Щось нечисто,- Кощій проворчал, на царевича
із серцем
Витріщивши обоє зелені очі.- Правда, довідався ти
Марью-Царівну, але як довідався? От отут-те й хитрість;
Вірно, із гріхом навпіл. Перегоди ж, тепер доберуся
Я до тебе. Години через три ти знову до нас мабуть;
Ради ми гостеві, а ти нам свою премудрість на ділі
Тут покажи: запалю я соломинку; ти ж, покуда
Буде горіти та соломинка, тут, не рушаючи з місця,
Зший мені пари чобіт з облямівкою; не диво; так тільки
Знай наперед: не зшиєш - геть голова; до свиданья”.
Зол вернувся до себе Іван-царевич, а бджілка
Марья-Царівна вуж там. “Отчого знову так замислений,
Милий Іван-царевич?” - запитала оиа. “Поневоле
Будеш замислений,- він їй відповідав.- Батько твій затіяв
Новий жарт: ший я йому чоботи з облямівкою;
Хіба який я швець? Я царський син: я не гірше
Родом його. Кощій він безсмертний! видали ми багато
Цих безсмертних”.- “Іван-царевич, так що ж
ти будеш
Робити?” - “Що мені отут робити? Шити сапогов я
не стану
Зніме він голову - рис із ним, із собакою! яка мені
нестаток!”
“Ні, мій милий, адже ми тепер наречений і наречена;
Я постараюся позбавити тебе; ми разом урятуємося
Або разом загинемо. Нам повинне бігти: вуж іншого
Способу ні”. Так скачавши, на віконце Марья-Царівна
Плюнула; слинки в мінуту примерзли до скла;
з комірки
Вийшла вона потім з Іваном-Царевичем разом,
Двері ключем замкнула й ключ далеко зажбурнули
За руки взявшись потім, вони иоднялися й миттю
Там опинилися, звідки зійшли в підземельне
царство
* * *
Те ж озеро, низький берег, муравчатий, свіжий
Луг, і, бачать, по лузі свіжому бадьоро гуляє
Кінь Івана-Царевича. Тільки зачув могутній
Кінь сідока свого, як заіржав, затанцював і помчався
Прямо до нього й, примчавшись, як укопаний у землю
Став перед ним. Іван-царевич, не думаючи до лго,
Сіл на коня, царівна за ним, і пустилися стрелою.
Цар Кощій у призначену годину посилає придворних
Слуг доповісти Іванові-Царевичеві: что-ді так довго
Гаятися изволите? Цар чекає. Слуги приходять;
Замкнені двері. Стукіт! стукіт! і от через двері їм слинки,
Немов як сам Иван-царевнч, ответствуют: буду
Ця відповідь придворні слуги відносять до Кощія;
Чекати-Почекати - царевич нейдет; посилає
іншим разом
Тих же послів розсерджений Кощій, і та ж усе пісня:
Буду; а немає нікого. Сказився Кощій. “Насміхатися,
Чго чи, він здумав? Біжіть же; двері розламати
і в мінуту
За комір до нас притягти неучтивца!” Кинулися
слуги…
Двері розламані… от тобі раз; нікого там, а слинки
Так і регочуть. Кощій ледь від злості не лопнув
“Ах! він злодій окаянний! люди! люди! скоріше
Усе в погоню за ним!.. я всіх перевішаю, якщо
Він утече!..” Помчалася погоня… “Мені чується
тупіт”,-
Шепотить Іванові-Царевичеві Марья-царевна, пригорнувшись
Жаркою грудьми до нього. Він злазить із коня й, припавши
Вухом до землі, говорить їй: “Скакають, і близько”.-
“Так баритися
Нема чого”,- Марья-Царівна сказала, і в ту ж мінуту
Зробилася річкою сама, Іван-царевич залізним
Містком, чорним вороном кінь, а більша дорога
На три дороги розбилася за містком. Швидко погоня
Скакає по свіжому сліді; але, до річки примчавшися, стали
У пень Кощееви слуги: слід до містка видний;
Далеві ж і слід пропадає, і ділиться на три дороги
Нема чого робити - назад! Відвертали разумники. Страшно
Цар Кощій розлютився, про їхню невдачу почувши
Збережи - » Казка про царя Берендеї, про сина його Івані Царевичі, про хитрості Кощія Безсмертного й про премудрості Марьи-Царівни . З'явився готовий твір.