КАТЕРИНА “ПРОМІНЬ СВІТЛА В ТЕМНОМУ ЦАРСТВІ” (по п’єсі А. Н. Островського “Гроза”) А. Н. Островський, великий російський драматург, є “Колумбом Замоскворечья”. Він уперше в російській літературі відкрив завісу над страшним побутом купецтва, показав безправність жінок у цьому середовищі. Дружина, по пануючих поняттях того часу, повинна була у всім коритися чоловікові. Жінка повинна була забути, що вона така ж людина, з такими ж правами, як і чоловік. Н. А. Добролюбов писав, що “найдужчий протест піднімається із грудей самих слабких і терплячих”. Такою слабкою істотою в той час і була жінка. Її безправ’я й героїчний протест ціною власної загибелі Островський показував у багатьох своїх п’єсах. Так виникає тема “гарячого серця” - позитивного героя, якого не зіпсувало середовище самодурів, у якого дістало сил їй пручатися. Особливо яскраво ця тема розкривається в п’єсах “Безприданниця” і “Гроза”. Добролюбов уважає Катерину “рішучим, цільним російським характером”. Це натура героїчна, протестуюча проти сваволі й підвалин “темного царства”. Дитинство і юність Катерины пройшли в такому ж купецькому середовищі, але там неї оточувало пещення, любов матері, взаємоповага в сім’ї. Потрапивши в будинок Кабановых, Катерина виявилася в атмосфері жорстокості, приниження, підозрілості, святенництва. Вона намагається відстоювати своє право на повагу, вона не хоче нікому догоджати, вона хоче любити й бути улюбленої. Але Тихін відштовхує її, а свекруха дорікає за те, що в пориві ніжності Катерина кидається на шию чоловіка: “Що на шию-те виснеш, безстидниця!.. У ноги кланяйся!” І от почуття, що прокинулося, любові до Бориса зливається для героїні із мрією про вола, про теперішнє людське життя. Образ птаха, що неодноразово зустрічається на сторінках п’єси, допомагає зрозуміти головне в характері Катерины. У народній поезії птах - це символ волі. Виросла на волзьких берегах, Катерина як би увібрала в себе весь могутній простір цієї ріки, і в будинку Кабановых їй здавалося тісно, похмуро, вона тужила за волею. “…Отчого люди не літають так, як птаха?” - говорить вона. З дитинства Катерина була релігійної, і в будинку Кабановых це було єдиною її розрадою. Але релігійність Катерины відрізнялася від побожності свекрухи, для якої релігія була засобом тримати в покорі навколишніх. Катерина ж сприймала церкву, іконопис, пісні, як зустріну із прекрасним, що несе її далеко з похмурого миру Кабановых. Душа її очищалася, вона забувала реальне життя з усіма її негодами. Характер Катерины, її моральна чистота протиставляються моралі “темного царства”. Вона не може, як Варвара, боротися з “темним царством” його ж способами: неправдою, лицемірством, лестощами. І тому так болісна боротьба Катерины із самої собою. Поневоле виникає питання: сила або слабість Катерины видна в сцені покаяння перед народом? Хто перед нами - жертва або сильний характер? Небажання прийняти мораль “темного царства”, її здатність зберегти чистоту своєї душі - свідчення сили й цілісності характеру Катерины. Вона сама про себе говорить: “А вуж коли дуже мені тут опостынет, так не удержать мене ніякою силою. У вікно викинуся, у Волгу кинуся”. Проявом сили її характеру є протест, кинутий “темному царству”, що виразилося в самогубстві. Свою смерть Катерина вважає звільненням від земних борошн і принижень. “Смутно, гірко таке звільнення, але що ж робити, коли іншого виходу ні”. Смерть Катерины - це початок катастрофи “темного царства”. Навіть такі рабські душі, як Ку-лигин і Тихін, натхнені прикладом, починають нарікати. “Гроза”, - як говорив Добролюбов, - самий рішучий твір Островського, тому що воно знаменує собою наступаючий кінець “самодурної сили”. Головний конфлікт п’єси - зіткнення героїні, що відчула свої людські права, з миром “темного царства” - виражав істотні сторони народного життя в пору революційної ситуації. Критик уважає образ Катерины близьким серцю кожної чималої людини в подібному суспільстві. Саме тому драма “Гроза” уважається істинно народним добутком