«Камінний гість» у контексті світової теми

Традиційні образи, сюжети, мотиви виникають, як правило, здебільшого у національних фольклорах, історіях, літературах. Багато з них переходять до інших літератур, набуваючи при цьому різних самобутніх оновлень та інтерпретацій на інонаціональних грунтах. Найпоширенішими є античні, біблійні, середньовічні образи та мотиви, які часто називають світовими. Упродовж віків вони матимуть різне ідейнохудожнє трактування, часто полярне, виступатимуть носіями відповідних світоглядів певної доби, імпульсами суспільних алюзій та літературних ремінісценцій.

Серед відомих традиційних образів, почерпнутих із фольклору та історії (Прометей, Фауст, Отелло, король Лір, орлеанська діва Жанна, Ходжа Насреддін тощо), одним із найпоширеніші у літературі упродовж кількох віків (XVI—XX ст.) є образ Дон Жуана (Хуана, Гуана, Джованні тощо) — спокусника жінок, не гребуючого для цього ніякими гріховними переступами, богохульника, носія блудного начала як імпульсу до будьякого злочину заради досягнення амурних перемог, що у підсумку закінчаться черговими зрадами спокушених жертв.

Першим у літературі до цього відомого фольклорного персонажа звернувся іспанський драматург Тірсо де Моліна (приблизно 1570-ті — 1648 роки життя) у філософськорелігійній драмі барокового плану “Севільський дурисвіт, або Камінний гість”. У творі не тільки розвінчується придворний фаворитизм як одна з причин безкарності розбещених аристократів. Тут властивий насамперед осуд людини за її земні вчинки, гріхи перед Богом, перед яким мусить дати звіт, і вина перед суспільством елітарних прошарків, вищих каст, що жили по суті за аморальними принципами. Син придворного фаворита Дон Гуан із п’єси Тірсо де Моліна розбещений тривалою безкарністю, вважаючи разом з тим, що у нього вистачить часу, щоб у майбутньому замолити гріхи перед Богом і перед людьми. Своїми вчинками розпусник кидає виклик Богу, і тому поява запрошеної камінної статуї, що карає богохульника, сприймається у драмі як Вищий Суд над відступником від земних і небесних законів. Так у творі драматурга інтерпретується відома фольклорна фабула про вчинену розплату над грішником Камінним Гостем, виступаючим власне караючим мечем.

Сам король на вимогу зганьблених і скривджених людей змушений був засудити придворного улюбленця: кривдника судить і Небо, і суспільні моральні закони. Так автор п’єси намагається розв’язати дві ключові проблеми драми — релігійнофілософську і суспільноморальну.

Після першої спроби художнього осмислення відомого фольклорного мотиву до теми Дон Жуана звертатимуться чимало митців. Серед них зустрічатимуться літературні версії Ж.Б. Мольєра, К. Гольдоні, Е.Т.А. Гофмана, С. Річардсона, Дж. Байрона, О. Пушкіна, Жорж Санд, П. Меріме, О.К. Толстого, Лесі Українки, Вернарда Шоу, С. Черкасенка тощо, музичні інтерпретації В.А. Моцарта, О. Даргомижського, Й. Штрауса та ін.

Національнотрадиційний тип розпусника з іспанської версії ченця Тірсо де Моліна швидко переходив в інші літератури. Відомо чимало різних переробок твору в Італії, Франції, які дещо спрощують теологічнофілософський погляд на проблему у стилі ренесансних ідей свободи особистості, у наділенні одіозної постаті комічножартівливими елементами, іронічнозневажливим колоритом, підкреслено богоборчими рисами: барокові настрої релігійнофілософського трактування традиційних образів і сюжетів поступались класицистичній естетиці з її пріоритетами розуму, морального дидактизму, виразною соціальною спрямованістю. Посвоєму був трактований за класицистичними принципами образ спокусника і богохульника у комедії Мольєра “Дон Жуан, або Камінний гість” — власне, у кращій французькій версії світової теми.

П’єса, у якій мало комічного (по суті, це серйозна комедія соціального плану), має передусім і класове спрямування у трактуванні добра і зла: адже цинік, пройдисвіт, ґвалтівник, відвертий богохульник Дон Жуан є дворянином, аристократом. Саме ця кастова привілейованість дає можливість нахабно чинити будьякі переступи, спонукувані егоїстичними інстинктами розпусника та певною мірою ліберальними тенденціями філософії ренесансу з її підкресленою увагою до розкріпачення свобод і прав.

Комедія Мольєра була написана у 1664 році і вперше поставлена через рік. Це твір, у якому драматург дещо відступає від принципів класицизму: герої п’єси не є однозначними у своєму трактуванні, не зберігається єдність трьох факторів (дія, місце, час), комічне часто поєднується з трагічним.

Сам мольєрівський Дон Жуан є розпусником і циніком без докорів совісті, оскільки його соціальний статус аристократа з привілейованістю на вседозволеність виправдовує у його розумінні будьяку богопротивну мораль, зневагу до церкви і Бога. Він брутально поводиться зі своєю колись підступно звабленою Єльвірою, котру викрав із монастиря (спокушена жінка застерігає його небесною карою), образ якої вкотре затьмарюється іншими жінками, одночасно залицяється до двох вродливих селянок Шарлотти і Матюріни, бездушно, як невдячний син, веде себе із власним батьком доном Луїсом. Правда, мольєрівський Дон Жуан разом з тим не позбавлений і лицарської честі, про що говорить безкорисливий порятунок ним дона Карлоса (а саме останній мав відомстити розпусникові за зганьблену честь сестри). Власне такий нюанс у поведінці головного персонажа мав підкреслити загальноприйняті принципи моральних засад аристократичного суспільного прошарку, який при всіх показних і декларованих чеснотах проявляв вседозволеність, егоїзм і зневагу до всього сущого.

Проте серцевиною мольєрівської п’єси є зіткнення двох начал — аристократичної вільної моралі вседозволеності та безкарності з буржуазною показною добропорядністю, з нарочитою релігійністю, що потім у реальних вчинках виявляється звичайним лицемірством, фальшивою набожністю. Носієм першого начала виступає дворянинрозпусник Дон Жуан, другого — його слуга Сганарель.

Дон Жуан зневажає християнську мораль, церкву і Бога, демонструючи свою хулу і на Творця, і на Заповіді, і на найсвятіші принципи. Своїм лицемірством і брехливістю для досягнення власних цілей він несе у собі щось і від іншого мольєрівського героя — святенника і водночас циніка Тартюфа. Однак не набагато кращим від свого пана є слуга Сганарель, котрий на словах захищає церкву, мораль, релігійні норми, а насправді є боягузливим лицеміром, котрий любить понад усе гроші.

Трагікомічним є фінал п’єси, де нерозкаяний Дон Жуан провалюється в пекло, зіштовхнутий туди статуєю1 вбитого ним Командора, а Сганарель вражений тим, що його пан не встиг сплатити належних своєму слузі грошей. Така розв’язка визначає моральну суть двох, здавалось би, полярних начал — боговідступного вільнодумства і фарисейського святенництва.

Характерно, що навіть розіграна роль Дон Жуаном про розкаяння блудного сина перед батьком доном Луїсом насправді виявиться лицемірством і фальшю.

Донжуанівські мотиви набувають дещо іншої інтерпретації у дусі морального дидактизму в часи Просвітництва, зокрема у відомому сентиментальному романі С Річардсона “Кларисса Харлоу” (”Кларисса, або Історія юної леді” — 1748 р.).

Власне в образі спокусника Ловеласа тут простежується певною мірою реалістична версія традиційного героя, який водночас може поєднувати в собі різні риси — і позитивні, і негативні. Він може бути і чесним, і мерзотним, і легковажним, і не позбавленим здорового глузду, і нестримним у досягненні мети, і шляхетним, і огидним, і врештірешт здатним до великодушності, до покаяння перед смертю: егоїстичний та аморальний спокусник доброчесної Кларисси, діставши заслужену покару від її брата на дуелі, помирає з іменем дівчини на устах.

За визначенням Д. Дідро, це “негідник, якого любиш, яким захоплюєшся, якого зневажаєш, який завжди дивує вас, у якій би подобі не з’явився”.

Pages: 1 2

Збережи - » «Камінний гість» у контексті світової теми . З'явився готовий твір.

«Камінний гість» у контексті світової теми





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.