Серед письменників давньої української літератури найвидатнішим полеміком кінця XVI — початку XVII століття був Іван Вишенський. На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, був він людиною освіченою, а в 30—35 років постригся в ченці, став монахом аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон. На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої. Спадщина І. Вишенського — це шістнадцять відомих сучасному літератору творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського — це «Послання до єпископів», «Послання їх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Вихід диявола-світодержця» та інші.

З перших своїх літературних виступів І. Вишенський критикував суспільні звички й побут єпископів і магнатів — а це вже критика в цілому. Викриваючи сучасне йому суспільне зло, він виступав протів церковного, і соціального, і національного.

“Послання до єпископів» І. Вишенського написане після Брестської влади до тих представників вищого духовенства, які зрадили православну церкву.І стали ворогами українського народу, бо проголосили унію.

У «Посланні до єпископів» І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів і«, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідносту їхньому житті. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них робили, тобто їхнє життя нічим не відрізнялося від панів світських. Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушеннями шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й

самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податок.

А духовні владики багатіють. Тому І. Вишенський висміяв і затаврував кріпаків у церковному вбранні. Вишенський нагадує єпископам, ким і чим вони були та ким і чим вони стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Римського й польського короля.

Вже, в своєму «Посланні до єпископів» письменник змалював широку сатиричну картину життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця початку XVII століття, рішуче виступав на захист людської гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського спрямована проти хабарництва, духовенства, торгівлі церковними посадами, порушення основних заповідей.Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.

Про життєвий шлях Івана Вишенського відомо дуже мало. Історики вважали,що він народився приблизно 1550 року на Львівщині у містечку Судова. Невідомо, ким були його батьки, де і яку освіту здобув письменник, які влинули на нього так сильно, що він назавжди відмовився від життя на землі і добровільно наклав на себе важкий послух.

Кажуть, що Вишенський довгі роки жив самітником на горі Афон, відмовився від спілкування з людьми, проводячи весь час у молитвах і каятті.

Звичайно, слабка духом людина не витримала б такого життя. Та іноді мені здається, що втеча Вишенського від світу — це вчинок людини, яка не відчуває ні внутрішньої сили, ховається від проблем у віру, як у мушлю, звідки світ видніється лише настільки, наскільки захочеться. Якщо не витикатись — то не чути людських голосів, стогону рідної землі, глумливого сміху зажирілих попів. І створити власний світ, повністю розчинитися в ньому і, спілкуючись з Богом, який ховається тільки в тобі, а тому і належить тільки тобі, комфортно і впевнено. Цей світ може бути безмежним, а може перетворитися на цятку — все залежить від власної уяви і бажання.

Перетворившись на ченця-відлюдника, Вишенський все-таки іноді відчував і хотів висловити те, що довгі роки накопичувалося в душі і свідомості. Усе передумане виливалося у послання ченця, який відчував себе пророком Ісаєю, звертається до нищих і грубих, які своїми нечестивими проханнями відволікання Господа від спілкування з єдиним, хто достойний уваги — з Іваном з Вишні.

У творі «Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься Польська, всякого стану і влади народу руському…» — письменник звертається до всіх, хто ходить по землі, з попередженням про «смертний хрест погибельної кари», «всесвітні потоп», який винищить усе і усіх: і зажерливих панів, і беззаконних судній Арістотелів, і Платонів… Цей ряд можна продовжити безневинними дітьми і спроможними каліками, людьми, які не моляться з ранку до вечора, а намагаються заробити на шматок хліба. Вишенський просить кари на всю землю, їй тому, який знищить усіх, адже вважає, що краще «…вас вигубити й викореним щоб не оскверняли більше її (землю) антихристовим безбожним невір’ям, нечистим і несправедливим життям, воліючи ліпше порожньо стояти…»

Іван Вишенський добровільно відмовився від життя серед людей — і мав на це право. Але, сидячи в норі, він судить про світ, як про такий, що насичений тільки хитрістю, шахрайством, лиходійством, брехнею, кривдою, лінемірством, насильством. Мені здається, що Вишенському не вистачило глибини мислення, бо якби у світі панувало тільки зло, людство не вижило б. А живе вже 400 років після Вишні, і маю надію, житиме ще довго.

Іван Вишенський став аскетом з власної волі, але, читаючи його твори, мені іноді здається, що його вселенський гнів на всіх людей, що тішаться радостями життя, не від бажання бачити світ очищеним. Ненависть і роздратування ось головні емоції людини, що зреклася спокус, але так і не змогла перебороти в собі диявола. Тікаючи від рогатого, він тікав і від життя, і від самого себе справжнього. Пишучи про відсутність серед людей любові, він сам не відчув цього почуття; клянучи богопротивну гордість інших — він гордує навіть рідною землею і народом.

«Я з народом заповітів не складав і відповідей не творив; і тому роду я не знаю», — пише роздратований афонець після приїзду на Україну.

Іван Вишенський зрікся земного життя, але, якщо й справді є життя після смерті, то ця людина ні відмовою від земних благ, ні молитвами не вимолила собі Царства Небесного, ні достойного життя своїй Батьківщині, адже, проживши довге життя, він не пізнав головного, чого вчить релігія і Бог — Любові.