Iван Франко – Iз секретiв поетичної творчостi

I. ВСТУПНI УВАГИ ПРО КРИТИКУ

Певно, не раз тобi доводилося, шановний читачу, вичитувати в критичних статтях та оцiнках такi осуди, як: отеє мiсце вийшло вельми поетичне, мова у сього автора вельми мелодiйна, або навпаки: в тих вiршах нема й слiду поезiї, проза сього автора суха, мертва, рапава, вiрш деревяний i т. д. I коли ти не привик без думки повторяти чужi осуди або хоч бажав виробити ясне виображення про те, що властиво значать отi критичнi фрази, яким способом критик дiйшов до свого осуду i як мiг би його виправдати перед скрупулятним трибуналом, то нема що й казати, твоє бажання було даремне. Критик не говорив тобi нiчого бiльше, не мотивував свого осуду або в найлiпшiм разi вдовольнявся тим, що приводив пару вiршiв або пару рядкiв прози з критикованого автора, додавав вiд себе пару окрикiв вродi: ось як сей пише або: ну, що сказати про такий уступi – i лишав тобi самому до волi осудити, як же властиво пише той автор i що справдi сказати про сей або той уступ. А властиво нi! Вiн не лишав тобi сього до волi, а всiєю своєю аргументацiєю силкувався згори накинути, сугестувати тобi свою думку. Не можна робити йому з сього закиду. Очевидно, кождий, хто пише, чинить се в тiм намiрi, щоби пiддати, сугестувати другим якiсь думки, чуття, виображення, тiльки що один уживає для сеї цiлi поетичної форми, другий наукової аргументацiї, третiй – критики. Правда, кошти продукцiї сугестування на сих трьох шляхах досить не однаковi. Поет для доконання сугестiї мусить розворушити цiлу свою духову iстоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не тiльки в дiйсностi, але ще й другий раз, репродуктивне, в своїй душi пережити все те, що хоче вилити в поетичнiм творi, пережити якнайповнiше i найiнтенсивнiше, щоби пережите могло вилитися в слова, якнайбiльше вiдповiднi дiйсному переживанню; i вкiнцi попрацювати ще над тим, уже зовсiм технiчно, щоби тi його слова уложилися в форму, яка би не тiльки не затемнювала яркостi того безпосереднього переживання, але ще й в додатку пiдносила б те переживання понад рiвень буденної дiйсностi, надавала б йому коли вже не якесь вище, символiчне значення, то бодай будила в душi читача певнi суголоснi тони як частi якоїсь ширшої мелодiї, збуджувала би в нiй певнi тривкi вiбрацiї, що не втихали б i по прочитаннi твору, вводили би в неї хвилювання, згiдне з її власними споминами, i таким робом чинили би прочитане не тiльки моментально пережитим, але рiвночасно частиною, вiдгуком чогось давно пережитого i похороненого в памятi. Його сугестiя мусить, проте, зворушити так само внутрiшню iстоту читача, вводячи в неї нове зерно життєвого досвiду, нове пережиття i рiвночасно зцiплюючи те нове з тим запасом виображень та досвiдiв, якi є активнi або якi дрiмають в душi читачевi й. Сказавши коротко: поет розширює змiст нашого внутрiшнього "я", зворушуючи його до бiльшої або меншої глибини.

Учений не сягав так глибоко, а бодай не мусить сягати. Вiн вiдкликається до розуму. Його мета – розширити обсяг знання, поглибити розумiння механiзму, яким сплiтаються i докопуються явища. Правда, i тут його сугестiя звичайно не є чисто розумова, хiба де-небудь у математицi. Адже ж нашi розумовi засоби пiдлягають тим самим психiчним законам зцiплення, асоцiацiї образiв i iдей, як усякi iншi; значить, усяке нове зцiплення, яке до нашої розумової скарбницi вносить вклад ученого, мусить розривати масу старих зцiплень, якi там були вже давнiше, значить, мусить зворушити не тiльки чисто розумовi, логiчнi звязки, але весь духовий органiзм, значить, i чуття, що є постiйним i неминучим резонансом всякого, хоч би й як абстрактно-розумового духового процесу. Та сього не досить. Адже ж учений, викладаючи нам здобутки науки, мусить послугуватнся мовою, i то не якоюсь абстрактною, а тою звичайною, витвореною iсторично, привичною для нас. А се значить, що коли вiн говорить або коли ви читаєте його виклад, то без огляду на його i на вашу волю самi його слова викликають у вашiй уявi величезнi ряди образiв, не раз зовсiм вiдмiнних вiд тих, якi бажав викликати в вас автор. Тi побiчнi образи забирають значну часть вашої духової енергiї, спроваджують утому, наводять нудьгу; рiч талановитого писателя викликувати якнайменше таких побiчних виображень, якнайменше розсiвати увагу читача, концентруючи її на головнiй течiї аргументацiї. Значить, те, що ми назвали поетичною сугестiєю, є почасти i в науковiй сугестiї; чим докладнiша, доказнiша має бути наука, тим сильнiше мусить учений боротися з сею поетичною сугестiєю, отже, поперед усього з мовою, – вiдси йде, напр., конечнiсть витворювати наукову термiнологiю, звичайно, дику, варварську в очах фiлолога, або звичай уживати для такої термiнологiї чужих слiв, вiдiрваних вiд живого звязку тої мови, в яку їх вплетено, – на те, щоби не збуджували нiяких побiчних образiв в уявi.

А яка ж є сугестiя лiтературного критика? Чи вона поетична? Деякi сучаснi французькi критики, головно Леметр, готовi зупинитися на тiм. Ось, напр., Леметровi слова про критику, висказанi в його статтi про Поля Бурже. "Зовсiм очевидно, що, як i всякий iнший писатель, критик мусить вкладати в свої твори свiй темперамент i свої погляди на життя, бо ж вiн своїм розумом описує розум iнших… Значить, критика є так само особистою, так само релятивною i через те (?) так само цiкавою, як i всi iншi роди лiтератури". Завважте, Леметр подає тi крайнє недокладнi i в значнiй мiрi невiрнi слова як речi, що розумiються самi собою! А тим часом яка ж тут логiка? Коли критик вкладає в свої твори свої погляди на життя, то якi се можуть бути погляди? Або вони будуть – лишимо на боцi догматичне "вiрнi – невiрнi" – ну, згiднi з поглядами бiльшостi його читачiв, так сказати, вульгарнi, i в такiм разi критик не буде потребувати мотивувати їх ближче, – або вони суперечнi з поглядами бiльшостi, в такiм чи iншiм напрямi революцiйнi, i в такiм разi критик мусить зробитися пропагандистом, мусить мотивувати свої погляди бiльше або менше науковим способом. Чим бiльше науковi, спокiйнi, яснi, влучнi будуть його аргументи, тим лiпше для нього i для його справи. Значить, виходило би, що чим бiльше критик зблизиться до типу ученого, тим лiпше вiдповiсть своїй задачi. Але нi! По думцi Леметра, з його слiв виходить, що критика мусить бути особиста! Чому? Мабуть тому, що, крiм своїх поглядiв (значить, крiм засобу свого знання), критик вносить у свiй твiр також свiй iемперамент (значить, засiб свого чуття i навiть хвилевих насiроїв). Так що ж з того? Учений також не може знiвечити в собi впливiв свого темпераменту, коли пише учений твiр, та проте вiн раз у раз намагається, i то свiдомо, систематично зменшити в собi тi впливи; наскiльки се йому вдається, вiд того залежить власне мiра його критичної здiбностi. А лiтературний критик, по думцi д. Леметра, має право бути цiлком особистим, т[о] зн[ачить] може зовсiм обiйтися без критичної здiбностi, може писати, як йому подобається, коли тiльки пншє цiкаво.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Iван Франко – Iз секретiв поетичної творчостi . З'явився готовий твір.

Iван Франко – Iз секретiв поетичної творчостi





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.