Буря збиралася над Бориславом - не з неба до землi, але з землi проти неба.

На широкiм болонню, на бориславськiй i банськiй толоцi, збиралися грiзнi хмари: се рiпники сходилися на велику робiтницьку раду. Всi цiкавi на нову, досi не чувану появу; всi повнi надiї i якогось таємного страху; всi згiднi в розяреннi i ненавистi на своїх гнобителiв. З гамором або шепотом, бiльшими або меншими купками, з горiшнього i долiшнього кiнця або iз середини Борислава плили-нвпливали вони. Чорнi, заропленi кахтани, лейбики, сiряки та гунi, такi ж сорочки, переперезанi то ременями, то шнурками, то ликом, блiдi, пожовклi та позеленiлi лиця, пошарпанi та заропленi шапки, капелюхи, жовнярськi "гольцмини", бойкiвськi повстянi крисанi та пiдгiрськi соломяники - все те густою, брудною, сiрою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь.

- Що ту довго радити? - гомонiли в однiй купi. - Ту рада одна: жиди свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарiд!

- Треба нам узятися докупи, не пiддаватися жидам! - викрикували в другiй купi.

- Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то жидовi.

Голод - велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за плечима, i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики.

- До ями кождого, хто над нами збиткуєся! - гомонiли в другiм кiнцi.

- Та що то з того, - угомонював старий Стасюра. - Раз, що хто верже другого до ями, той пiде гнити до кримiналу…

- Овва, ще хто знає, чи пiде, - сказав сумовито Матiй. - А от злодiй Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його забрав, i донинi ходить по свiтi та насмiваєся з хрещених людей!

- Е, то жид, то жид! - закричали деякi. - Жидовi все ввiйде. А най би хрещений чоловiк зробив щось подiбного, - ну-ну!

- А по-друге, - говорив далi Стасюра, - сто збиткуєся над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався;

i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, - а прецiнь при тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда!

- Правда, правда! - гомонiли рiпники.

- Та що то, - говорили другi, - на то вже, вiдай, нема ради.

- Як то нема ради, - сказав Стасюра, - на кожду слабiсть зiлля є, треба тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би на наше горе не було лiку? Треба пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася тiлька громада, щоби о тiм поговорити. Адже ж знаєте: громада - великий чоловiк; де один своїм розумом нiчого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде.

- Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, - говорили рiпники. - А час уже великий, бiда до костi догризає!

Такi i подiбнi розмови велися по всiх кiнцях i по всiх купках. Побратими роздiлилися i пiдготовували всюди народ до своїх думок, додавали їм вiри в можнiсть полiпшення i поправи їх нужденного життя, змiцнювали їх надiю на громадський розум i громадську силу. А поки що все ще новi громади напливали i напливали. Сонечко стояло вже серед неба i пекло немилосердно, пiднiмаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали хвилi розiгрiтого воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом.

- Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду - вже всi зiйшлися! - загомонiли робiтники з усiх бокiв.

- Хто має що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камiнь! - сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.

- Ставайте довкола, зробiть мiсце довкола каменя, - гомонiли рiпники, обступаючи.

На камiнь виступив Бенедьо. Вiн не привик говорити перед такою великою громадою i був трохи змiшаний: в руцi обертав свою шапку i позирався на всi сторони.

- Се що за оден? - закричали з усiх бокiв рiпники.

- От робучий чоловiк, муляр, - сказав Бенедьо.

- Ну, то говори, що маєш говорити!

- Я й небагато що маю говорити, - сказав Бенедьо, потроха осмiляючись. - Я тiлько то хотiв наразi сказати, що кождий i без мене знає. Бiда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночi недосипляємо, вдень i вiдiтхнути не маємо коли, мозолi на руках набиваємо: старi ще не злiзли, а вже новi наросли, - i що нам з того? Кажуть: гiрко заробиш, солодко зїш; а ми чи багато солодко вїмося? Гiрко заробляємо - то правда, але ще гiршi нашi вжитки. Та й то бiльше млiємо голодом, нiж ситостi зазнаємо. Та й ще коби хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кождiм кроцi! А то самi видите, яка нам повага. Робучий чоловiк у них i за худобину не вартує!

- Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом бiльше стоять, як за бiдним чоловiком! Гей-гей, чи то бог дивиться на тото?

- Та й ще розважте, - говорив далi Бенедьо, - на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Жиди! Властивцi! Бiдний рiпник сидить по шiсть, по вiсiм, по дванадцять годин у ямi, в замороцi та смродах, мучиться, гепає та копле штольнi попiд землю, другi робiтники стоять при корбi, при млинку i крутять, аж їм мозок у головi крутиться i послiднi цомоги з них тягне, а властивцi продають воскп й нафти, i збирають тисячнi суми, i панують, будують доми мурованi, вбираються та їздять в каритах та бризькають болотом на бiдного чоловiка! I слова доброго вiд них вiн нiколи не почує. От на кого ми робимо i яку подяку маємо за тото!

- Най їх бог покарає за нашу працю i нашу нужду! - гукнули рiпники з усiх бокiв.

- Так-то воно так, - говорив далi Бенедьо по короткiм передиху, - що най їх бог покарає. Але то ще хто знає, чи бог схоче їх покарати, чи нi, а по-друге, хто знає, чи нам вiд того буде легше, як їх бог покарає. А ту видимо, що бог якось бiльше любить нас карати, нiж їх! От i тепер покарав бог нашi села голодом, а ту, в Бориславi, жиди принялися й собi ж нас карати: плату вменшують щотиждень, i ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очi: "Iди собi, - кажуть, - коли тобi кривда, я десять найду на твоє мiсце за таку саму плату". То погадайте ж собi самi, що ту нам поможе - здаватися на кару божу! Я гадаю, що лiпше так робити, як говорять нашi люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа - каров божов, а нам треба собi братися докупи i радитися, як би ту власним заходом з бiди вигарматися.

- Ба, в тiм-то й штука! Як вигарматися, коли ми бiднi i помочi нiвiдки не маємо? - крикнули робiтники.

- Ну, я на тото наказу не можу дати нiякого, - сказав Бенедьо, - але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тiм моя гадка.

- Говори, говори! Слухаємо! - загули рiпники.

- Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочi нам нiвiдки не надiятися, бо хто ж нинi хоче помагати бiдному робiтниковi, а впрочiм, хоть би й схотiв помочи одному, то не зможе помочи всiм, такiй величезнiй громадi. Ту тiлько ми самi, дружною силою, можемо собi помочи.

- Ми самi? А то як? - далися чути недовiрливi голоси.

- Правда то є, - сказав Бенедьо, - що на тепер не змтажемо собi цiлком помочи. Бо яка помiч можлива, коли чоловiк працює не на себе, робитьробить, а другий єго працею користуєся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти нам добра цiлковитого не буде. Але дрiбку, що то пiдратуватися чень зможемо. От а дивiть, кiлько разiв трафиться чоловiковi остатися без роботи? Ходить чоловiк, як загорiлий, мечеся, мов у гарячцi, сюди й туди, а роботи годi дiстати. Млiє чоловiк з голоду, iде до жида i напрошуєся на яку-будь, хоть би й на найпоганiшу роботу, щоби тiлько з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кiлько нас ту є, обовязалися щотиждень по виплатi складати нехай по центовi, нехай по два, то почислiть самi, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких тисяча, то нiкому би той цент не впався так тяжко i не затяжiв би на кишенi, а з того щотижня зiбралась би така сума, що можна би на несподiваний случай запомочи десять людей.

- Правда є, правда в! - загомонiли робiтники.

- Невелика то пiдмога, правда, - говорив далi Бенедьо, - але вважайте лишень, що се знов не буде й така мала помiч. Бо вже як так на якийсь час заратуєся чоловiка чи ринським, чи пiвтора, то вiн не буде потребував iти до жида, i кланятися ему, i набиватися до роботи на яку-будь мiзерну платню, не буде мусив знижувати платню другим робiтникам. А те, що єму дасться, вiн може поволеньки та потрошка виплатити назад, скоро тiлько дiстане лiпшу роботу. Таким способом наша робiтницька каса не тiлько що не вменшувалася би, але, противно, все би бiльшiла.

Рiпники стояли мовчки i розумували. Зразу дiло видалось їм справдi немов i хороше, i всi готовi були вiдразу приступити до нього. Але швидко далися чутп закиди.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Iван Франко - Борислав сміється Х . З'явився готовий твір.