Iван Франко – Борислав смiється VII

Було то вечором. Матiй i Бенедьо повертали з роботи i сидiли мовчачи в хатi при млавiм свiтлi невеличкого каганця, в котрiм горiв, шкварчав i порскав нечищений бориславський вiск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матiй, сидячи на своїм малiм стiльчику, латав свої ходаки. Матiй вiд того вечора, коли Мортко сказав йому, що "їх справа скiнчена", був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч i не знав докладно, що се за справа, все-таки дуже жалiв Матiя i рад був допомогти йому, але, з другого боку, не смiв зачiпати його, щоби не розворушати в нiм наболiлого. Скрипнули дверi, i до хати ввiйшов Андрусь Басараб.

- Дай боже час добрий! – сказав вiн.

- Дай боже здоровя! – вiдповiв Матiй, не пiдводячися з мiсця i витягаючи дратов.

Андрусь сiв на лавi пiд вiкном i мовчав, роззираючися по хатi. Очевидно, вiн не знав, вiд чого би то зачати бесiду. Далi звернувся до Бенедя:

- А що у тебе, побратиме, чувати?

- От, увiйде, – вiдповiв Бенедьо.

- Щаститься тобi якось в нашiм Бориславi, – сказав трохи гризько Андрусь. – Чув я, чув. Та ти тепер великi грошi береш денно при своїй фабрицi!

- По три ринськi денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бiдного помiчника, то певно, що досить. Тре буде дещо пiслати мамi, а решту, – ну, та вже о рештi поговоримо пiзнiйше, як усi зiйдемся. Я думав дещо троха над нашою долею…

- Ну, i що ж ви видумали? – спитав Андрусь.

- Будемо говорити о тiм на зборi. Але от тепер стараймося деяк потiшити побратима Матiй, – адiть, який ходить! Я вже й сам хотiв дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю…

- Та я, власне, для того прийшов, – сказав Андрусь. – Побратиме Матiю, пора би тобi розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком i чому вона тебе так обходить?

- Е, та що вам розповiдати? – знехотя вiдказав Матiй. – Що говорити, коли справа скiнчена? Тепер дарма говорити, – не повернеш!

- Та хто знає, хто знає, чи скiнчена, – сказав Бенедьо. – Розповiджте лишень, все три голови потрафлять бiльше дещо вигадати, нiж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже i справдi все пропало, то бодай вам буде легше, коли з нами подiлитеся своєю грижею.

- Ая, ая, i я так кажу, – потвердив Андрусь. – Все-то сам-один чоловiк – дурень напротив громади.

- Ой так, так, побратиме Андрусю, – вiдповiв сумовито Матiй, вiдложив набiк скiнчену роботу i закурив люльку, – може, то й але, що чоловiк дурень: привяжеся до другого, i вiдтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, i третiм! Та й ще, правду тобi скажу, за другим чоловiк дужче гризеся, нiж за собою. Таке й моє. Нехай i так, розкажу вам, яка зi мною гiсторiя була i яка у мене справа з Мортком.

Буде вже тому щось зо штирнайцять лiт. Саме пять лiт по моїм приходi до того заклятого Борислава. Ще тодi ту не так було. Ями йно що починалися, – все ще якось подобало на село, хоть i тодi вже жидiвнi назлазилося було сюда, як хробiв до стерва. То тодi ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождої хати, пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд закони. Що я тодi навидiвся, аж серце нукало! А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка, виссали з него все, що мож було виссати, – тодi гей же на него! Тодi вiн i пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!

От раз iду я рано на роботу, дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, гомонять щось, серед купи крик i плач, а збоку в невеличкiй, соломою критiй хатi жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимiтують iзсередини все: миски, горшки, полицi, скриню… "Що такого"? – питаю я. "А що, – вiдповiдає оден чоловiк, – довели нехристи бiдного Максима до послiдиого. Статний був газда, нiщо й казати, а людяний, чемний…" – "Ну, та й що з ним сталося?" – "А не видиш, – каже чоловiк, – видурили у него грунт, худоба розтратилася, а нинi ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть, що то їх, що вони собi купили. Той в крик – жиди не питають. Той дiрвався до бiйки, а їх злетiлося в однiй хвилi, як тих гавронiв, та й давай бити бiдного Максима! Зробився крик, зачали збiгатися й нашi люди i ледво вирвали Максима з жидiвських рук. А той обкервавленiiй, аж страшний, та й кричить: "Люди добрi, ви видите, що ту дiєся? Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зо мною так сталося? I з вами буде так само! Ходiть, берiть, що хто має, в руки – сокири, цiпи, коси, – берiть i виженiть тото паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!" Люди видивилися на него, стоять, гомонять… А ту оден жид, – он той, що он визирав з вiкна, – пiрвав камiнь та й луп Максима в голову. Той на мiсцi перевернувся, лиш захарчав: "Люди добрi, не дайте моїй дитинi загибати! Я вмираю!.."

Я не дослухав того оповiдання а почав протискатися до середини здвигу. Насеред улипi лежав чоловiк, може, де сорока лiт, в подертiй сорочцi, окровавлений, посинiлий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала i лебедiла мала дiвчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а люди обступили доокола, стоять стiною та гомонять, але й з мiсця не рушаються. А Максимову хату обступила жидiвня, аж зачорнiлося довкола, – вайкiт та гаркiт такий, що й слова власного не чути.

Я стою, як остовпiлий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що дiяти. Аж ту виджу, з вiкна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осмiлився i кричить, поганець: "Так му треба, пиякови одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свинi? Марш додому оден з другим!"

В менi кров закипiла.

"Люди, – заревiв я не своїм голосом, – чи ви постовпiли, чи поцапiли? Та не видите, що чоловiка забили перед вашими очима i ще смiються? А ви стоїте та й нiчо? А грiм же би вас божий побив! Бий злодiїв жидiв!"

"Бий! – заревiло в тiй хвилi з усiх бокiв, аж земля здилькотiла. – Бий злодiїв, пявок!"

То так, як би iскра в солому впала. В однiй хвилi весь мир став як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже цiла хмара камiння дрррень на жидiв. Лиш тiлько ще я видiв, що той жид, що забив Максима, як стримiв у вiкнi, так в однiй хвилi пiдскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав та й бовть на землю. Бiльше я не видiв, не чув нiчого. Крик, гвалт пiднявся такий, як на судний день. Люди ревiли без памятi, тислися наперед, рвали, що кому впало пiд руки: кiлля з плотiв, хворост, жердки, полiна, камiння – i валили на жидiв. Зчинився такий писк та вайкiт, немов цiла бориславська кiтловина западаєся пiд землю. Часть жидiв пирсла, мов порох. Але кiлькох заперлося в Максимовiй хатi. Крiзь вiкно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вила – похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повiнь, вони перестали кричати, нiби закаменiлiї зо страху. Народ попер до дверей, до вiкон, до стiн. Затрiщали дошки, дилиння, задзеленькотiли вiкна, – грюкання, гвалт, писк, а нараз страшенний грохiт, хмара пороху… Люди по кусневi розiрвали стiни, – зруб i повала грохнули на жидiв, порохи вкрили все те страшне позорище…

Але в мене за той час що iншого було на гадцi. Видячи, як народ, мов звiр, пре на жидiв, я хопив малу дiвчину, Максимову сироту, на руки i нирпинирци почав продиратися крiзь здвиг. Ледво вирвався з товпи в тiй хвилi, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, пiвперечною стежкою додому, бо боявся, щоби де розлютованi жиди не перехопили мя на дорозi. Допавши хати, я запер дверi i положив зомлiлу дитину на тапчан, зачав вiдтирати. Але довго я не мiг єї добудитися, вже-м собi гадав, що, може, й її заголомшив який камiнь. Але, бог дав, – прийшла до себе, i я так тим утiшився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.

Матiй замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, i на лице, оживлене i палаюче пiд час оповiдання, почала звiльна набiгати давня сумовита i безнадiйна хмара. По хвилi вiн почав говорити далi:

- За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я й зовсiм забув про бiйку i аж пiзнiше дiзнався, що вона скiнчилася на нiчiм. Розваливши Максимову хату, люди немов самi себе злякалися i розлетiлися кождий в свiй бiк. Жиди, також переполошенi, не показувалися зо своїх нор, – аж десь над вечором деякi смiлiшi повилазили, почали роззиратися… До Максимової хати – а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживi, а пять покалiчених. Пропало. Зїздила, правда, комiсiя, позабирали були кiлькох до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.

Pages: 1 2 3 4

Збережи - » Iван Франко – Борислав смiється VII . З'явився готовий твір.

Iван Франко – Борислав смiється VII





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.