Історія запорізького козацтва в працях Мериме

Особливо цікавить Мериме повість «Тарас Бульба», як точна картина запорізьких звичаїв. Намагаючись пояснити французькій публіці особливості «солдатської або флибустьерской республіки», Мериме впадає в скептицизм і починає насміхатися над «абсолютною неупередженістю» запорожців, які «робили набіги на всіх своїх сусідів».

Обертає на себе увага те, що Мериме, на відміну від попередників, дуже уважно ставиться до реалій запорізького життя

Якщо попередники ( Боплян, Вольтер і ін. ) замість слова «ватага» використовують термін»legion», а гетьманов називають «генералами» («general»), те Мериме демонструє поінформованість у деталях. У його текстах широко використовуються такі запозичення, як «hetman», «une steppe», «ataman koschowoy» і т.д. Але, як завжди, романтизм полемізує в його авторській свідомості з реалізмом. Наприклад, Тараса Бульбу він оцінює не як трагічну особистість, а як екзотичний експонат: «Тарас Бульба є одним з тих героїв, з якими, за словами шиллеровского студента, найкраще розмовляти, тримаючи в руці заряджена рушниця». Але, відомо, що Мериме все життя цікавився саме такими персонажами. Згадаємо його «іспанські» або «корсиканські» новели. До речі, в «Матео Фальконе» (1829) екзотичний корсиканець, також, як і «Тарас Бульба», убиває власного сина через те, що хлопчик виявив схильність кпредательству.

Мериме ставить Бульбу в один ряд з такими бандитами, як Морган, Олонне, Момбар-Винищувач і Мюссони, і визнає, що завжди мав тягу до такої публіки, хоча й соромиться цього

Взагалі, Мериме визнає що запорожців цікавлять його в першу чергу своєю незвичністю, а Гоголь – чарівною «фантастикою козаків» і «дикими й дивними козачими характерами минулих часів». У козачій темі Мериме бачить ту «свіжу кров», що є необхідною для «старезної» європейської літератури

Працюючи над історією запорізького козацтва, Мериме мав у розпорядженні цілий ряд джерел (Боплян, Вольтер, Шерер і ін. ). В 1812 р. у Франції вийшла докладна монографія Ш. Л.Лесюра «Історія козацтва» («Histoire des Cosaques»), у якій була високо оцінена роль козацтва в європейській історії. Безумовно, опирався Мериме й на «Історію держави Російського».Карамзина, але особливо його цікавили роботи Н. Костомарова, з якими його познайомив И. С.Тургенєв. Існує, навіть, думка, що Мериме просто переробив роботи Костомарова, наблизивши їх до розуміння французького читача. Це, безумовно, перебільшення. Хоча історична проза Мериме насправді дуже близько збігається з текстами Костомарова. Але, не дивлячись на залежність від джерел (Мериме ніколи не був на Україні), письменник зберігає власну творчу індивідуальність. «Він не залишається осторонь, коли пише історію, – сказав французький дослідник Ж. Фрестье, – про одному він судить із презирством, про іншому – більш прихильно, залежно від інтуїції або від настрою».

Підхід Мериме до двох основних робіт з історії запорізького козацтва («Українські козаки» (1854), «Богдан Хмельницький» ( 1863 )) був різним. Перша робота була більше наукової, енциклопедичної. Видно, що автора цікавить козацтво як історико-культурний феномен. Він докладно розбирається із природою як самого явища, так і з терміном «козацтво», пояснює його тюркське походження. Але в наукові дослідження раптом втручаються почуття. Мериме згадує враження дитинства, коли він уперше побачив козаків у Парижу в 1812 р. Він уважає, що французи мають подання про їх, тому що «мали нещастя бачити козаків на Єлисейських полях». Мериме не може удержатися від деякого «цивілізованого єхидства» ( «бунчук – це кінський хвіст, що носять перед гетьманом, як прапор» ), але видно, що його відношення до козацтва змінилося в порівнянні зі статтею 1851 р. Мериме вже розуміє, що козацтво й флибустьерство – речі різні. Козаки є захисниками України, основою її національного достоїнства. Мериме так само, як і Лябурер, відзначає позитивну роль Стефана Батория у формуванні козацтва, але додає, що його спадкоємці «аж ніяк не пішли за його розумним прикладом».

Якщо в попередників Мериме початок Національно-визвольної війни 1848-1854 років традиційно трактувалася як змова між Владиславом IV і Б. Хмельницьким, те Мериме, слідом за Костомаровим, говорить про особисті причини, які спонукали Хмельницького «призвати до зброї кріпаків України». Подстаросту Чаплинского він називає «Чигиринським самодуром» і з обуренням пише про «наїзд», що польський шляхтич зробив на хутір Суботін. Розправу казацько-селянських повстанців над польським загоном Мериме згадує без особливого співчуття («були посічені на капусту»).

Мериме явно займає проказацкую позицію. Відокремлення України від Польщі для нього – річ справедлива («Польща переконливо засвідчила, що вона готова душити їхні вільності і їхню віру»). Але й підвладність козаків московському цареві Мериме вважає трагічною сторінкою життя українського народу

Що ж до історії Мазепи, те Мериме вважає, що він був поляком по походженню. Він затверджує, що Мазепа був вихованцем козаків відповідно до традиції поповнення Січі хлопчиками-бранцями

Мериме не вважає Мазепу злочинцем-зрадником, підкреслюючи, що політика Петра I була спрямована на абсолютну централізацію диктатури, що суперечило тому, що ще залишилося від гетьманської влади Вукраине.

Хоча, необхідно вказати, що в козаках України Мериме, також, як Вольтер в «Історії Карла ХII», підкреслює шаленство й бешкетування запорожців. Він, знову посилаючись на Нордберга, згадує трагікомічний випадок: запорожці, запрошені на обід до Карла ХII, забили на смерть служника, що не дозволив їм забрати із собою столове срібло. В історичній роботі «Богдан Хмельницький» ми бачимо зовсім інше. В 1863 р., під час лікування в Каннах, Мериме пише мадам де Лярошжаклен: «… пишу біографію грізного чоловіка: його прізвище Хмельницький, воно був козацьким гетьманом України в середині 17 ст. і, швидше за все, першим почав війну за національну незалежність. Ця видатна людина хотіла звільнити своїх співвітчизників-малоросов, або козаків, від польського ярма, адже поляки в ті часи гнітили селян, які жили в їхній країні. Зараз, як мені здається, поляки знову ввійшли в моду».

Оборотний увага на останні слова. В 1863-1864 роках у Польщі спалахнуло чергове національно-визвольне повстання. Вся Європа зі співчуттям читала повідомлення про розправи. Віктор Гюго виступив зі зверненням до російських солдатів, призиваючи їх до гуманності. Але Мериме ставився до польських повстань із деякою частиною скепсису. Справа в тому, що національно-визвольний рух у Польщі й Литві носило католическо-шляхетский характер. А Мериме, як послідовник просвітителів, ніколи не довіряв католицької церкви, що, на його думку, завжди зневажаючи народними інтересами, переслідувала тільки свої власні мети

Польська еміграція в Парижу мала серйозний вплив на суспільну думку Франції. Виданий саме в цей час «Богдан Хмельницький» був своєрідним ляпасом з боку Мериме, що своїм антиклерикалізмом, уїдливим розумом і скептичним тоном озброїв проти себе як сучасників, так і нащадків

У вищезгаданому листі до мадам де Ля Рош Жаклин Мериме зауважує: «Недолік мого добутку полягає в його одноманітності. Я був би й радий додати небагато фарб, але мене стримує вірність історичній правді». Заява про історичну правду здається трохи перебільшеною. Мериме, на відміну від Костомарова, майже не згадує криваві розправи, які робило казацько-селянське військо над єврейським населенням. Що ж до визнання недосконалості стилю добутку, то тут відчувається деяке «кокетство». Історична проза Мериме увібрала в себе найкращі традиції жанру. Яскраві описи баталій і фіктивні мовлення персонажів у Мериме здобувають особливу силу завдяки дарунку письменника до гранично-лаконічній і виразній (акцентованої) деталізації. Ще в історичному романі «Хроніка правління Карла IХ» (1829) Мериме вразив читачів майстерністю діалогу. Кількома словами персонажа він міг умістити суть історичної події

Особистість Б. Хмельницького давно зацікавила Мериме, але оцінки її змінювалися, хоча й завжди носили переважно позитивний характер. Зрівняємо:

«Козаки України» – «стриманий і хитрий, як східний дикун, честолюбний, як представник шляхти».

«Богдан Хмельницький» – «Він уміло сіяв розбрат у стані ворогів, зміцнював єдність керованих їм полків, був безстрашним воїном, глибокодумним політиком, розважався перемогах, стійким і непохитним при невдачах».

Можна затверджувати: у наявності підйом образа

Вигук ображеного Хмельницького: «Ще не вмерла козацька мати!» теж тлумачиться по-різному. В «Козаках України» Мериме повідомляє, що Хмельницький мав на увазі шаблю, а в «Богдані Хмельницькому» – Україну й, навіть, свою військово-політичну спільність». Т. е. ми бачимо нову інтерпретацію образа: зникає наліт дикунства й з’являється захисник своїх націй, один з рушіїв історії

Pages: 1 2

Збережи - » Історія запорізького козацтва в працях Мериме . З'явився готовий твір.

Історія запорізького козацтва в працях Мериме





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.