Історія російської церкви

Проблема правильності й одноманітності богослужбових книг у всій її гостроті встала перед російською церквою починаючи із другої половини XVI століття після виходу у світло перших друкованих книг. Для їхнього тиражування необхідно було відібрати рукописні оригінали з мінімальною кількістю помилок і описок. Зіпсованість більшості богослужбових книг була безперечним фактом і тому вже Стоглавий собор рекомендував до вживання й переписування тільки “ добрі переклади ” [1, c. 114]. Але критерій правильності так і не був знайдений. Тому переписувачі й першодрукарі вибирали найкращу копію, виходячи із суб’єктивного подання про якість і авторитетність тої або іншої книги, іноді звіряючи її з іншими доступними слов’янськими списками. Питання про звертання до грецьких оригіналів у перші десятиліття друкарства поставлений не був через малообразованности духівництво й професійних переписувачів, а також внаслідок фактичної відсутності шкільного утворення

Ще одним стимулом до якнайшвидшого виправлення церковного й обрядового життя була концепція “Москва – III Рим” , відповідно до якої Москва є безпосередньою спадкоємицею візантійської теократії, а цар російський стає “ єдиним всесвітнім православним царем всіх християн ” [2, c. 121]. Ці гордовиті національні амбіції, що виривали Російську Церкву із соборної єдності, змогли вирости до розмірів державної ідеології внаслідок усього ходу історії, поступово подведшей свідомість російської інтелектуальної еліти до ідеї особливого месіанського шляху російського народу [див. 3, c. 30]. Загострення есхатологических очікувань в XVII в., труднощі православ’я в Польщі й на Близькому Сході, зміцнення Російської державності – все це не могло не зміцнити російської людини в переконанні в тім, що саме Росії має бути врятувати християнство й стати всесвітнім центром месіанського царства. “ Не ми чи Ізраїль щирий, люди християнські? ” , – писав справщик Друкованого Двору Шестак Мартемьянов у трактаті про одноголосність – найгострішому питанні литургической життя російської церкви того часу [3, c. 118].

Але ні глибина пізнання вероучительних істин, ні чистота богослужбового життя, ні наявність освіти й культури не відповідали державним претензіям світового масштабу. У той же час замкнуте провінційне середовище російської глибинки, усвідомлюючи себе центром і останнім оплотом православ’я, вороже ставилася до прихожих учених чужинців [див. 2, c. 121], побоюючись єретичних віянь. Так, у диспуті із грецьким патріархом Паисием Троицкий чернець Арсеній Суханов, обвинувачуючи греків у багатьох “єретичних” гріхах, затверджує вже безпосереднє церковне спадкоємство: “ ми віру прийняли від Бога, а не від вас і хрещення прийняли изначала від св. апостола Андрія, а не від вас… Приходив він Чорним морем і до нас, і ми від нього тоді ж прийняли хрещення, а не від греків ” [2, c. 127]. Постановка цих богословських проблем була обумовлена часом. XVI – XVI століття – епоха грандіозних релігійних потрясінь у Європі. Тридцятирічна війна, реформація, контрреформація й інквізиція, проникнення в Росію “оновленого” християнства. Все це не могло не викликати відзвуку в житті російської держави й Церкви

Ідеологія “Москва – III Рим” , потрапивши на національний ґрунт, породжує два типи світогляду: перший характеризується вірою в повноту й бездоганність богословського знання російської церкви й прагненням відгородитися від зовнішнього миру. Другий тип російського релігійного світогляду прагнув додати російської церкви всесвітнє значення й “ через зближення в обряді із греками наблизити політичне об’єднання православних народів під московським царем ” [2, c. 124], для цього насамперед було необхідно підняти на більше високий рівень книжність, шкільне утворення, скасувати обрядові розбіжності. Прикладом і зразком для виправлення повинна була стати грецька церква. Зіткнення прихильників двох поглядів на місце Росії у світі й історії було неминучим, і саме воно послужило причиною розколу в російської церкви, страшні наслідки якого позначаються й по сьогодення час

Перша серйозна спроба проведення виправлення книг з використанням грецьких оригіналів була почата в 1615 р., цар Михайло Федорович доручає виправлення Потребника 1602 р. архімандритові Трійці-З. Лаври Дионисию, канонарху Арсенію Глухому, бібліотекареві Лаври Антонію й священикові Іванові Квочці. Справщики розуміли перед яким непосильним завданням були поставлені: “ Нам одним не виправити книги Потребника; – писали Антоній і Квочка государеві, - у списках її з давнього часу безліч різниць і погрішностей як від перекладачів, так і від невмілих переписувачів ” . Без підтримки зверху, “ без настоятеля від влади ” , “ без митрополичьего ради ” книжкові, а тим більше обрядові виправлення не будуть сприйняті церквою – по вираженню Арсенія, “ простим людям буде смутно ” [1, c. 116-117].

Робота тривала півтора року. Для виправлення Потребника в розпорядженні справщиков було біля двадцяти слов’янських списків цієї книги й п’ять списків грецьких, котрими користувалися тільки Дионисий і Арсеній, що самостійно вивчили грецьку мову. Основні перекручування, знайдені в Потребнике, полягали 1) у додатку в чині освячення богоявленской води “… Духом Твоїм Святим і вогнем ” , цю вставку справщики знайшли тільки у двох слов’янських списках, але не в самому тексті, а на полях і поверх рядка; 2) кілька молитов із чина сповіді потрапили в число молитов священика перед літургією; 3) кінцеві славослів’я багатьох молитов були перекручені – при звертанні до одному з Осіб пресв. Трійці молитва закінчувалася славослів’ям всієї Трійці. Крім Потребника справщики переглянули кольорову Тріодь, Октоих, загальну Мінею, місячну Мінею, Псалтирь, Канонник, Типікон 1610 р. [1, c. 117]. Виправлення останньої книги викликало бурхливий протест із боку її малограмотних видавців – головщика лаври Логгина й уставщика Філарета. Їхня бурхлива ненависть і клеветничество зіграли свою роль – 18 липня 1618 р. митр. Іоною був скликаний собор для обговорення зроблених виправлень у Потребнике. Результатом Собору стало обвинувачення справщиков у єретицтві (“… Духа Святого не сповідає яко огнь є ” [1, c. 119]) . Архим. Дионисий був укладений у Новоспасском монастирі й протягом року піддавався страшним приниженням і наругам навіть із боку митр. Іони. Арсеній Глухий був заточений на Кирилловом подвір’я й також терпів різні нестатки й потреби. Іван Квочка, відлучений від Церкви, залишився на волі й у спростування споруджених на нього клевет написав великий твір в 35 глав, що дійшов до нашого часу. Не залишалися безмовними й Дионисий з Арсенієм – ними написано кілька виправдувальних послань. Учені були реабілітовані тільки після присвяти патріарха Філарета (1619 – 1643 р.) . 2 липня 1619 р. собор, на якому були присутні два патріархи й цар, спростував усе наклепу

Патріарх Філарет, що знав не понаслишке про бурхливий розвиток друкарства в Європі, приклав чимало зусиль до розширення масштабів книжкової справи в Росії. В 1620 р. друкарня була перенесена на старий Друкований двір і мала 7 друкованих станів. Розширився й штат справщиков: троє з них знали грецьку мову (старець Арсеній Глухий, Богоявленский ігумен Илия, мирянин Григорій Онисимов) і двоє особи, що володіють більшими знаннями, авторитетом і досвідом (протопоп Іван Квочка й старець Антоній Кралев) . Справщики були постачені багатою колекцією древніх пергаментних і паперових рукописів, був виділений штат читців і переписувачів. Московська друкарня за час патр. Філарета випустила видань більше, ніж за увесь час попередньої історії друкарства в Росії [2, c. 100]. Характерною рисою роботи справщиков є посилання в післямовах виданих книг на древні харатейние слов’янські списки. У липні 1633 р. патр. Філарет видав окружну грамоту, у якій засудив виданий за редакцією Логгина Типікон, як надрукований “ не по апостольському й не по отеческому переказі, своїм самовольством ” [1, c. 298]. Грецькі книги як зразок, як видно, у той час використовувалися тільки для вибору найкращого варіанта

Pages: 1 2 3 4

Збережи - » Історія російської церкви . З'явився готовий твір.

Історія російської церкви





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.