Писати на історичну тему дуже складно. Справа в тому, що завдання автора в цьому випадку - донести й викласти перед читачем те, чому той не був свідком, тому цей автор повинен мати величезне почуття відповідальності за те, що він написав. Почуття це з’являється звичайно в тому випадку, якщо він був учасником описаних їм подій. У сучасній російській літературі найбільш професійним і знаючим письменником-істориком можна із упевненістю назвати Олександра Солженицына. У сучасній Росії дуже багато авторів різної якості створюють велика кількість добутків по історії радянської Росії, але з усіх виділяється саме Солженицын - у наявності глибокий професіоналізм, величезний досвід і, головне, те, що він був учасником або свідком того, що описав. Солженицын був замічений читачами, критиками й партійними чиновниками, що дуже важливо, коли була надрукована повість “Один день Івана Денисовича”.

Він не піддався нападкам партійних критиків тоді тільки тому, що був у розпалі процес викриття культу особистості Сталіна й було навіть модно писати викривальні статті й вимовляти голосні мови, використовуючи при цьому гарні, але пишномовні обороти, причому робили це часом ті, хто ще рік назад радісно й з видимою участю прислухався до звісток про здоров’я, що погіршується, вождя по радіо. Всі ці статті й мови, незважаючи на пишномовність, дуже змахували на люті спроби дурної болонки сміло нагавкати мертвого лева, при житті нерідко змушує неї виробляти фокуси, від яких у неї по ночах дуже боліли ноги. Солженицын був не з тої категорії людей і зробив справжній фурор у вітчизняній літературі, що на той час походила на спокійне, устояне болото

Він провів у своїй повісті пряму між окремою особистістю й історичним процесом, що до нього не вдавалося нікому, незважаючи на титанічні зусилля створити шедевр. Він був не тільки замічений вищим партійним керівництвом, але й оцінений як серйозний супротивник, на який, щоправда, ні в кого не було зубів. Повість була першою капітальною працею Солженицына, після якого з’явилася низка тепер широко відомих добутків: “Архіпелаг ГУЛАГ”, “Раковий корпус”, “Червоне колесо”. Незважаючи на стислість повести, робота над нею була пророблена величезна - у кілька десятків сторінок умістилося все сам головне й потрібне, що необхідно було зрозуміти читачеві про тоталітарну державу

Автор описав один день із Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 життя Івана Денисовича Шухова, у минулому - середнього, нічим не радянського громадянина, що виділявся, у цей час - англійського шпигуна. Цілком природно, що “викритий англійський шпигун” перебував в одному із численних концентраційних таборів. Солженицын навмисне описав день людини, проведений у зоні, а не на волі, тому що в зоні політв’язнів того часу можна було зустріти дуже цікаві, яскраві образи характерів людей із самих різних верств суспільства, різної віри й суспільного становища. Крім того, автор хотів показати, що зона дуже мало чим відрізнялася від вільного життя, - і правда, Іван Денисович дуже рідко згадує про свій будинок, про місця, де жив раніше.

Іноді тільки його змушують згадувати минуле рідкі листи дружини з будинку, у яких вона розповідає про своє життя, загалом, нудної й одноманітної, а між рядків переглядає безліч лих, що з’явилися в післявоєнному житті рядових радянських громадян. Листа Шухов читає без особливої участі - все говорить про труднощі вільного життя, і він не знає, чим буде зайнятий після виходу із зони. Щоб усвідомити всю важливість питання, обговорюваного Солженицыным у повісті, треба спочатку зрозуміти, що б чекало радянських людей у випадку побудови “ідеального суспільства”.

Основні думки можна взяти з роману Е. Замятіна “Ми”, де описане подібне “ідеальне суспільство” - Єдина Держава, громадяни якого мають свій порядковий номер, такий, який звичайно стоїть на шапці кожного зека. Їхня доля - це ряд запланованих ще до їхнього народження вчинків, запрограмоване щастя, що укладається в повній відсутності таких хвороб, як душу, індивідуальність, воля. Рядовий шулер - основа Єдиної Держави, чим більше подібних людей-деталей, тим злагодженіше й могутніше працює єдиний механізм суспільства. За життям і роботою деталей строго дивляться “хоронителі” - служителі механізму, забезпечуючи щастя добре змазаної машини

Час шулерів розпланований так, що вони постійно чимсь зайняті, у них немає можливості залишитися одним, почати думати й “занедужати душею”. Отже, Солженицын пише про тоталітарну державу, описуючи зону. Він вивів кілька образів, що є невід’ємними супутниками тоталітарної системи

Перший образ - бригадний метод організації праці, коли бригадир дивиться за роботою всіх, а працівник стежить за працею сусіда, щоб не зробити більше, ніж він, роботи, у якій не зацікавлений. Бригада - це маленька тоталітарна держава, частина цілого. Це характерна ознака неповноцінності системи

Зеки виконували роботу, у якій не були зацікавлені. Вони будували фанерні будинки, а жили в них вільні, будували клуб, у якому вільні дивилися кіно, зводили ТЭЦ, що стане обігрівати не їх, а яке-небудь місто, населений теж вільними. Центральний образ у повісті - це Соцгородок. Сама назва говорить про те, що це Соцгородок всієї країни

Це голе, нічим не захищене поле в зимовому степу, де треба створити умови, придатні для життя - не зеков, а вільних. Робота ця - суще пекло, адже перші будівельники будуть працювати на глибокому снігу в голому полі весь день, причому спочатку вони зведуть тимчасову зону з колючого дроту - від самих же себе. Завдання кожного бригадира - всіма способами не допустити того, щоб його бригаду послали працювати на Соцгородок.

Ідуть туди самі недбайливі, природно, гинуть там, але встигши створити умови, що полегшують працю наступних. Так, у зимовому полі, на жорстокому холоді, за допомогою самих примітивних знарядь праці на костях будівельників зводиться місто, робота жителів якого буде не скорення північних земель, не видобуток рідких копалин, а’просто обслуговування теплоелектроцентралі, що подає тепло в інші міста. Соцгородок - це не окремий випадок, це образ, що дає точне подання про устрій тоталітарної держави. Він шкідливий не стільки величезними жертвами, пов’язаними з його будівлею, скільки порочною свідомістю, що пробуджується в людині, коли система дає можливість людям бачити життя сусіда не краще своєї власної. При цьому оправды-ваются самі грубі й життєві людські інстинкти й рефлекси, у результаті псується вся ментальна система народу

Ще один образ, виведений Солженицыным, - це двісті грамів хліба, щодня видавані зекам. Ці двісті грамів так багато для них значили, що часом затьмарювали всі інші прагнення й бажання. Вони становили основу думок людини, що має чинності, але голодує. У цьому укладався тонкий розрахунок людей, що розробили систему харчування взоне.

Вони добре знали, що голодний працює краще ситого. Чинність тоталітарної держави - у масі, опора й основа - у рядовому громадянині, тому й слабість цієї держави саме в цьому. Якщо цей громадянин нічим з маси не виділяється, тобто розумово розвинений так само, як і всі, він живе відносно спокійно, і його мало турбують влади, але якщо він починає міркувати, будувати висновки й узагальнення, більш того, ділитися своїми думками із сусідом, то це найстрашніша небезпека для тоталітаризму, тому нескладно довести, що утвір долі людини - справа рук самої людини, що Солженицын-І зробив. Він обрисував образ людини, що не піддається розпачу в зоні, що вміє, незважаючи ні на що, зберігати достоїнство протягом багатьох лет. Це шістдесятирічний старий, привлекший увага Шухова. Про цей старого говорили, що в таборах він провів стільки ж, скільки коштує Радянська влада

Він уже коштує однією ногою в могилі, у нього від поганої їжі не залишилося зубів, але спину він тримає прямо, їсть не нагинаючись до миски й дивиться завжди поверх голів інших. Він - образ людини, що не бажає приймати існуючий порядок, і він страшний тоталітаризму навіть у зоні, тому що він обертає на себе увага. Повість “Один день Івана Денисовича” - це чудова історична робота, що вміщає в себе, незважаючи на невеликий розмір, подання про цілий період у житті країни, повість-попередження, написана з надією, що те, що описано, ніколи не повториться