Інтертекстуальні особливості використання євангельського сюжету життєписною прозою

У центрі твору – постать Ісуса-назаретянина, але Ісус Жозе Сарамаго – не канонічний ідол, а жива співчутлива людина, яка в багатьох моментах протистоїть своєму батькові – Богу. Всі образи роману мають своє психологічне обличчя. Навіть Диявол змальований не як підступна потвора, що збирає людські душі, а як революціонер, філософ, рівноправний партнер Бога в поділі світу, де в чому гуманніший від останнього. Так, під час розмови всіх трьох (Ісуса, Бога й Диявола) про майбутнє Ісуса, його учнів і послідовників християнської віри Бог говорить: «…Диявол може йти, якщо хоче, він уже отримав обговорюване (половину влади над людством. – І. А.), І якщо бариші й вигоди будуть поділені порівну, по справедливості, то чим більше буде твоя (Ісусова. – І. А.) Влада, тим Могутнішим стане він» [6, 139].

У суперечці Бога й Диявола Ісус виступає лише безневинною жертвою, засобом у досягненні влади Бога над світом. Про це свідчать епізоди про перебування юного Ісуса в навчанні у Пастиря (так називав себе Диявол) і подальшої зустрічі з ним. На закиди Ісуса, що Бог є єдиним і нероздільним цілим й існує вічно, Пастир відповідає: «…я не хотів би опинитися в шкурі того, хто однією рукою Направляє руку вбивці з ножем, а іншою – підставляє йому глотку жертви» [5, 92]. Таким чином, висувається думка про дуалізм сутності Бога, а відтак і Всесвіту, а отже, й буття взагалі, нерозривну єдність антагоністичних, на перший погляд, непримиримих понять – добра і зла, правди й кривди, духовності й бездуховності.

Уперше у світовій літературі спостерігається зовсім нова інтерпретація образу Бога як антропоморфічної особистості, що прагне заволодіти світом і розумом людей. «Ти станеш ложкою, яку я опущу В котел людства та якою зачерпну людей, що увірували в нового


Бога, яким стану я» [6, 136]. Натомість Ісус змальований людиною доброю й співчутливою, яка тонко відчуває чужий біль. Він не є кровним сином Бога, як це трактується згідно з євангельською традицією. Його рідний батько – Йосип – людина досить молода, яка гине в тридцять три роки розіп’ятою римлянами на хресті, що суперечить змісту канонічних Євангелій. В українській літературі вперше велику християнську таїну зачаття ставить на людський ґрунт Т. Шевченко у філософській поемі «Марія» (Ісус народжується від «дивочного гостя» – «благозвістителя Месії»).

Ісус Христос Ж. Сарамаго несе на собі гріх свого батька Йосипа, який не зміг урятувати немовлят у Вифлиємі від іродових катів. Душевні муки Ісуса посилюються після кожної нової бесіди з Богом і досягають свого апогею в їхній полеміці про сумніви й пошуки віри в єдиного Бога. Жахливі картини майбутнього підсумовують влучні слова Диявола: «Воістину, слід бути Богом, щоб так любити кров» [6, 143].

У романі немає жодного оформленого пунктуаційно діалогу чи прямої мови. Очевидно, автор хоче показати, що Бога творить поетична уява, міркування над загальнолюдськими питаннями, філософськими категоріями. Бог є уособленням складності людського буття. У творі Бог і Диявол є спільниками, які разом віддають Ісуса на тортури та смерть. Символічний образ чорної глиняної чашки біля хреста, яку колись подарував Ісусу, а потім забрав Пастир. Тепер у цю диявольську чашку по краплинах стікала кров Ісуса. У такий спосіб Ж. Сарамаго зображує вічну єдність правди й неправди, добра й зла, життя і смерті. Душа Ісуса (як символ вічного життя) дістається Богові, а кров (як символ земного життя, гріховної плоті) – Дияволу. Смерть є найсильнішим аргументом природи для подальшого відновлення й новонародження на більш високій стадії духовного розвитку. Справа сильної, найбільш розвиненої особистості – не піддатися смерті, а перемогти її. Христос і є переможцем смерті, найвищою формою позажиттєвого й позасмертного. Письменнику вдалося ненав’язливо поставити й дати своє потрактування філософським питанням: що є добро й зло; чи існувало б добро, якби не було зла; що є воля духовна й фізична; що таке влада й чи виправдовує мета засоби її досягнення.

Твори Г. Штоня, К. Петрова, Ж. Сарамаго символізують вихід на новий виток літератури у зв’язку з деканонізацією клерикально


Канонізованих біблійних персонажів. У такий спосіб сучасні автори вдаються до інтертекстуальності у своїх творах. З урахуванням нових змісту й форми зазначених повістей та романів можна прогнозувати подальшу появу подібних творів і розвиток окремих лакун літератури в цьому напрямі.

Ірина Акіншина

Література

1. Затонский Д. Сцепление жанров (место автобиографии, мемуаров, дневника в становлении и жизни современного романа) // Жанровое разнообразие современной прозы Запада.– К.: Наук. думка, 1989.– С. 4–58.

2. Нямцу А. Новый Завет и мировая литература.– Черновцы: Чернов. гос. ун-т, 1993.– 243 с.

3. Петров К. Перерване Євангеліє // Вітчизна.– 2000.– № 7–8.– С. 20–91.

4. Рікер П. Конфлікт інтерпретацій // Слово. Знак. Дискурс: Антол. світ. літ.-критич. думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької.– 2-ге вид., доп.– Л.: Літопис, 2001.– С. 288–304.

5. Сарамаго Ж. Евангелие от Иисуса // Иностр. лит.– 1998.– № 5.– С. 5–106.

6. Сарамаго Ж. Евангелие от Иисуса // Иностр. лит.– 1998.– № 6.– С. 96–165.

7. Федоров В. Поэтический мир и творческое бытие.– Донецк: Кассиопея, 1998.– 77 с.

8. Философский энциклопедический словарь.– М.: ИНФРА-М, 2001.– 576 с.

9. Штонь Г. Суд // Київ.– 2000.– № 7–8.– С. 17–55.

10. Штонь Г. Суд // Київ.– 2000.-№ 9–10.– С. 44–76.

11. Янская И., Кардин В. Пределы достоверности: Очерки докум. литературы.– М.: Сов. писатель, 1986.– 432 с.

12. Garraty J. A. The Nature of Biography.– N. Y.: Alfred A. Knopf, 1957.– XІ, 289 p.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Інтертекстуальні особливості використання євангельського сюжету життєписною прозою . З'явився готовий твір.

Інтертекстуальні особливості використання євангельського сюжету життєписною прозою





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.