Ірина Акіншина

Наукові розвідки й художні версії біблійного матеріалу віками множились у мистецтві, філософії, історії, літературі. Уже після Різдва Христового формується християнська герменевтика (екзеґетика), яка була покликана тлумачити Старий і Новий Заповіти. Протягом одинадцяти століть у світовій літературі накопичилась велика кількість творів різних жанрів, присвячених інтерпретації сторінок Біблії (Данте, Т. Тассо, Дж. Мільтон, Дж. Байрон, А. де Віньї, поети-модерністи).

Біблія справила величезний вплив і на розвиток української літератури, яка в найвищих своїх досягненнях на різних етапах розвитку інтерпретувала Книгу Книг як важливий елемент національної культури й самосвідомості. У часи

Східнослов’янського середньовіччя біблійно-християнські мотиви виразно звучать у «Слові про Закон і Благодать…» митрополита Іларіона, «Моліннях…» Данила Заточника. У добу бароко особливої мистецької вартості набуває опрацювання біблійних тем у творчості Кирила Транквіліона-Ставровецького, отця Віталія, Софронія Почаського, Івана Величковського, Івана Максимовича. Декалогічні ідеї закладено в основу «Саду божественних пісень» Григорія Сковороди.

До біблійного матеріалу зверталися П. Гулак-Артемовський, М. Шашкевич, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, В. Щурат, Леся Українка, П. Грабовський, В. Cамійленко, В. Александров, А. Гриневич, молодомузівці, С. Яричевський, О. Маковей, К. Устиянович, Б. Грін-ченко, М. Чернявський, О. Кониський, П. Карманський, В. Мова-Лиманський, Б. Лепкий, П. Тичина, М. Рильський, Я. Савченко, М. Філянський, Д. Загул, У. Кравченко, Б.-І. Антонич, Ю. Клен, Є. Маланюк, М. Орест, І. Багряний, М. Руденко, В. Симоненко, О. Бердник, В. Стус, Є. Сверстюк, І. Драч, Д. Павличко, Л. Костенко. Традиції високої духовності розвиває покоління вісімдесятих років: О. Пахльовська, І. Римарук, О. Забужко та ін.

Отже, метою статті є зображення інтертекстуалізації євангельського сюжету, рецепції образу Ісуса Христа життєписною прозою межі ХХ-ХХІ ст. на сторінках періодичних видань України.

В українській літературі традицію переспівів Святого Письма аж до кінця ХХ ст. підтримувала поезія. Лише невеликі ремінісценції наявні у прозі й драматургії. Свого часу П. Рікер, вирішуючи проблему перенесення конфліктних інтерпретацій онтологічних структур у сферу лінгвістики, писав: «…ці взаємопов’язані образи буття, які ми маємо і в які занурюються взаємозаперечні інтерпретації, не дають нам нічого, окрім діалектики інтерпретацій. Із цього погляду герменевтика неможлива. Тільки герменевтика, заснована на символічних образах, може показати, як ці різноманітні моделі існування створюють єдину проблематику; адже ці символи найпри-датніші, щоб показати єдність численних інтерпретацій…

Прийом запозичення сюжету з Біблії та іншої релігійної літератури для написання твору біографічного типу має давню традицію. З цього приводу Дж. Ґарреті зазначає: «Основний Імпульс Для життєписів у середні віки надходив з боку церкви. Християнство мало своїх героїв, мучеників та святих, і їхні життєві шляхи стали джерелом для багатьох біографічних творів» [12, 54]. Таким чином, життєписи біблійних персонажів мають давню традицію. У деякі епохи твори саме цих жанрів рухали розвиток біографічної літератури вперед, а іноді ставали провідними жанрами літератури взагалі. Жанрове розмаїття форм реалізації біографічного матеріалу свідчить про постійні творчі пошуки в галузі художніх життєписів. За природою свого мислення людина завжди повертається назад і через порівняння ототожнює нове з чимось давно відомим. Зміна тисячоліть супроводжується посиленням есхатологічної тематики. Гостро переживаючи часові метаморфози, людство відчуває всю хиткість світобудови, втрачає психічну рівновагу й почуття захищеності у світі. Перенавантаження технологічними й інформаційними інноваціями призводить до розгубленості людини, у зв’язку з чим збільшується її звернення до «вічних тем». А. Нямцу справедливо зазначає, що «неперебутна молодість християнської етики переконано й вагомо підтверджується багатовіковим літературним життям євангельського сюжетно-образного матеріалу, який продовжує залишатись моральним імперативом для людей різних народів і поколінь, поглиблюється й оновлюється з дорослішанням цивілізації, яка повільно, із суперечностями, шукає шлях до стану досконалості людства» [2, 4].

В Україні перші прозові твори, цілком присвячені інтерпретації Книги Книг, з’явилися 2000 року. Один з них – «Перерване Євангеліє» К. Петрова. У центрі твору – образ Христа, якому підпорядковані всі сюжетні лінії. Власне, твір є життєписом Спасителя. Отже, жанр його слід визначати як біографічну повість.

Твір складається з двох частин, перша – «Ізраїль» – має 10 розділів, друга – «Індія» – 11 розділів. Оповідь починається не з народження Ісуса, як у більшості Євангелій, а з моменту перебування 12-річного Христа з батьками в Єрусалимськім храмі на свято Пасхи, про що сказано в Євангелії від Луки (2, 41–52). У жодному з канонічних

Євангелій не міститься розповіді про перебування Ісуса в Індії, навчання в Гімалаях в Учителя Патанджалі, який, за історичними свідченнями, жив у ІІ ст. до н. е. й був основоположником хатха-йоги як релігійно-ідеалістичної системи.

В основі вчення (крім філософської концепції, «що розглядає духовне як кінцеве буття, … коли зовнішній світ пізнається як проекція свідомості» [8, 179]) покладено вірування в таємничу життєву енергію (кундаліні), яка, подібно до згорнутої в клубок змії, дрімає в нижньому відділі хребта людини, де, згідно з традиційною індійською медициною, розміщений один з найважливіших нервових центрів. Під час виконання певного комплексу вправ життєва сила може пробудитися, піднятися у верхні частини людського тіла та з’єднатися з найвищим абсолютом, під яким у різні часи мислили, хто що бажав – Бога, істину, космос, світло… Йога на санскриті буквально значить – зв’язок, єдність, зусилля. Основною метою йоги є об’єднання індивідуальної душі людини з абсолютною душею (атман, брахман). У результаті багатовікових зусиль, крім релігійної та філософської систем, склалася й унікальна система психофізіологічного тренінгу, завдяки якій досягається гармонізація особистості. Сучасний письменник з погляду сьогодення вирішує проблеми наближення й возведення в абсолют Ісуса Христа через тренування останнього й виклик кундаліні.

Заглиблення Ісуса у філософію Сходу К. Петров використовує для розуміння подальшої долі Христа. Ідеальне духовне життя Синів Світла, вироблення сили тіла і духу може так виховати й удосконалити людську натуру, що перед смертю людина переживає певне просвітлення, пробудження, преображення, досягаючи таким чином внутрішньої гармонії зі світом (нірвани). Вона оволодіває найвищою мудрістю та вічним життям.

Ісус Христос К. Петрова далекий від загальноприйнятих релігійних канонів. Біографія його вигадана. Під час повстання Іуди Гавлоніта юний Ісус потрапляє в полон римлян, утікає звідти й опиняється на кораблі єгиптян. Саме тут він знайомиться з Іудою із Каріот. Далі – важкий шлях до Індії, служба у відомої танцівниці Рукміні, звідки він потрапляє в атрам (монастир) у Гімалаях, де ігуменом був учень самого Будди й батько танцівниці – Шрімад Патанджалі. Учителем називає його Ісус. Але саме він відкриває в

Ісусі Бога.

Своєрідним в оповіді є введення образу ув’язненої разом з Ісусом у єгипетському полоні дівчини – русинки Галини з берегів річок Славутиці й Борисфена. Автор вплітає у тканину твору прадавню історію росів, розповідь про їхні вірування, звичаї, менталітет, природні здібності, кліматичні умови, спосіб життя.

У зовсім несподіваному світлі представлено образ Іуди. У «Перерваному Євангелії» він – не зрадник, а найкращий і найвід-даніший друг Ісуса, вічний супутник у всіляких стражданнях Христа, який завжди допомагає майбутньому Спасителю людства у скрутну й трагічну хвилину. У творі розгортається драма призначення життя Іуди. І знову, як і в змалюванні образу Ісуса Христа, автор виходить за межі традиційних клерикальних канонів, цим самим доводячи право письменника на художній вимисел, розгортання творчої фантазії. К. Петров деканонізує образ Іуди, надаючи йому значення жертовності вустами Патанджалі. Отож Іуда – вірнопідданий Бога, що ніколи не сумнівався у вірогідності існування найвищого Абсолюту, стає жертвою, проклятою довіку людством. Два тисячоліття знадобилося людському розуму, щоб збагнути таку просту, відому з античних часів філософську аксіому: добро не може існувати, точніше – бути помітним, без зла. А, отже, не було б Ісуса Христа без Іуди Іскаріота.

Pages: 1 2 3