Інтер’єр як засіб характеристики героя. (По одному з добутків російської літератури XIX століття.) Пояснюючи задум «Мертвих душ», Гоголь писав, що образи поеми - «нітрохи не портрети з незначних людей; навпроти, у них зібрані риси тих, які вважають себе кращими інших». «Головна властивість» гоголівського дарунка - «…окреслити в такій силі вульгарність пішло-го людини, щоб весь той дріб’язок, що вислизає від очей, мигнула б крупно в очі всім». Ця особливість таланта письменника особливо чітко проявляється в окресленні ха-рактеров поміщиків у поемі «Мертві душі».

Типізація - одна із самих істотних рис літератури критичного реалізму. Вона чітко виступає у творчості Н. В. Гоголя. Прагнучи створити типовий харак-тер, Гоголь широко використовує інтер’єр. Перший, якщо можна так сказати, вогнище сентименталізму, з яким чи зустрічається-татель «Мертвих душ», - це маєток Манилова

Духом карамзинской епохи просочено тут усе - від англійського планування посадок перед будинком до замисленої мечтательно-сти самого власника. Історик російської літератури И. Н. Розанов писав, що в епоху літературного сенти-ментализма «особливо в моді були «самота й серце». Гоголівський текст відбиває це з феноменальною точністю. Крім «Храму відокремленого міркування» самота фігурує також у словах Чичикова.

Претензії на вишуканість, витонченість смаку в маєток Манилова ще більше підкреслюють внутрішню порожнечу мешканців садиби. Все це лише декорації, що прикривають убогість. Печатка невизначеності, расплывча-тости й лежить тут на всім: самотній панський будинок, «відкритий всім вітрам», рідкі кущі бузку, сіренькі бревенчатые хати мужиків, сірий день. У будинку Манилова теж всі тускло, неохайно: шовковий капот дружини блідого кольору, стіни кабінету пофарбовані «якоюсь блакитненькою фарбою, начебто сіренької».

Гоголь відкриває читачеві один з улюблених їм прийомів характеристики персонажа: «Чичиков із цікавістю рас-сматривал житло цього… людини, думаючи по ньому відшукати властивості самого хазяїна, як п! про раковину, що залишилася, містять про устрицю або равлика, ніколи в ньому що сиділа й залишила своє враження». У главі про Манилова «раковина» особливо важлива, тому що характер героя неопределе-нен, невловимий. Обстановка завжди рельєфно характеризує героя, але в Гоголя цей прийом доведений до сатиричного заострения.

У кімнатах Манилова поруч із прекрасними меблями, обтягнутими дорогою матерією, коштують крісла, покриті рогожею. «Хазяїн протягом кількох років щораз пре-достерегал свого гостя словами: «Не сідаєте на ці крісла, вони ще не готові». У недо-торых кімнатах зовсім не було меблів, «хоча було говорено в перші дні після женити-би: «Душенька, потрібно буде завтра поклопотатися, щоб у цю кімнату хоч на час по^-ставити меблі». «Щегольский свічник з темної бронзи із трьома античними граціями, з перлини-мутним франтівським щитом» сусідив «ввечеру» з «мідним інвалідом», але цього не зауважували ні хазяїн, ні господарка, ні слуги. «У його кабінеті завжди лежала якась книжка, закладена закладкою на 14-й стра-нице, що він постійно читав уже два роки».

Навколишні речі, весь уклад життя героя красномовно говорять про те, що Ваб-Лов - людин «так собі, ні те ні рє, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан». Недарма Гоголь в авторській характеристиці прямо говорить, що від Манилова «не дочекаєшся ніякого живого або хоча навіть зарозумілого слова», що, поговоривши з ним, «відчуєш нудьгу смертну». У Манилові все побудовано на бажанні сподобатися. Однаково, кому й для чого, - цього він не знає. Так просто - щоб були «іменини серця».

Гоголь дає це зрозуміти бу-квально одним штрихом: «На обох вікнах усі права захищені 2001-2005 теж поміщені були гірки вибитої із трубки золи, розставлені не без старання дуже гарними рядами». Хазяїн садиби не розуміє, що його господарство занепадає, не зауважує потворності свого побуту. Безгосподарність Манилова відкривається читачеві ще по дорозі в садибу: все безжизненно, шкода, дрібно.

У будинку ж у нього «чого-небудь вічно бракувало». Манилов створює фантастичні проекти, один безглуздіше іншого, не маючи подання про реаль-ний життя. Господарством же він не займався, «він навіть ніколи не їздив на поля, господарство йшло якось саме собою». Солодкуватість, сентиментальність, безгосподарність, розумова обмеженість, невизначеність мислення - все це риси характеру Манилова, які відклали свій відбиток на його побут. Дозвільний мрійник Манилов так порожній, що нічого, крім приємної посмішки й про-жекта про підземний хід або кам’яний міст через ставок, створити не може. На закінчення хотілося б сказати, що саме широке використання інтер’єра допомагає Гоголю створити типовий характер «прекраснодушного» Манилова

У наш час проблема «маніловщини» досить актуальна