Дружина Гуськова випробовує складні почуття й переживання: її любов до чоловіка наповнена жіночою самовідданістю, відданістю, але в той же час їй соромно «і перед Андрієм, і перед людьми, і перед собою».

Були в Гуськова мінути, коли він випробовував каяття совісті: «Господи?! Що я наробив?! Не ходи до мене більше», - говорить він Настене. Але поступово його совість затихає, а в душі росте злість і ненависть до всього навколишнього його миру. Гуськов не може звільнитися від своєї пам’яті, він заглушає її жорстокими вчинками, навіть із якимсь задоволенням відзначає появу в себе звіриних звичок. Прогресуючий моральний розпад Гуськова приводить до того, що він перестає бачити красу природи, що наступає весняне відновлення лякає його. Уночі чим «яскравіше сіяв місяць, тим беспокойнее й удушливей йому було».

Про перемогу у війні Гуськов довідався, коли почув шум, пальбу й голоси в Атамановке. Але до цієї народної радості він почував себе мало дієприкметниковим.

Довідавшись про швидке народження дитини, він скривдив дружину підозрою в тім, що вона розповість людям про існування чоловіка, і пригрозив, що накладе на себе руки. Нестерпними стали для Настены останні дні її життя. У селі довідалися про майбутню дитину. Обставини складалися так, що комусь відкритися, полегшити душу. Провина Гуськова важкою ношею була перекладена на жіночі плечі.

Фінал повести трагичен. Холодна весняна Ангара прийняла у свої води Настену з її ненародженою дитиною. Сільські жінки «зрадили Настену землі серед своїх» на цвинтар в Атамановке. Андрій Гуськов приречений на самітність, страшні наслідки його зрадництва ніколи не підуть із його пам’яті, немає в нього права на прощення.