Головний герой п’єси Ільїн приїжджає в Ленінград з далекого північного селища. І хоча автор не повідомляє про причини, у силу яких він там виявився, у долі й характері головного героя відчувається явний надлам. Це дозволило Юхимові Копеляну, першому виконавцеві ролі Ільїна, привнести у вигляд свого персонажа якусь недомовленість і таємницю пережитого в “місцях не настільки віддалених”. Так виникає в п’єсі головний мотив - мотив Зустрічі. Зустрічі двох - чоловіка й жінки - після довгого років розлуки. У минулому в них - любов, війна, тринадцять років (фатальна цифра) життя нарізно. А що ж у майбутньому? Майбутнє вони спочатку бачать по-різному. Вона по-женски обостренно почуває, що молодість і минулі кращі роки повернути неможливо. Він по-мужски прямолінійно намагається з’єднати минуле й сьогодення, уважаючи, що відносини можуть початися заново, з колишньої крапки, там, де обірвалися.

Таким чином, конфлікт відразу переноситься драматургом не в зовнішні обставини, а усередину людської психології, тому що перешкоди на шляху зустрічі цих двох людей не зовні, а усередині них. І тому перебороти їх значно сутужніше. Внутрішній рух героїв назустріч один одному й становить основу драматичної дії володинской п’єси.

“П’ять вечорів” починаються з незвичайної ремарки. Вона практично нереальна для втілення на сцені, але в той же час дуже важлива, тому що створює настрій, що передує появі головних героїв, служить тим своєрідним камертоном, по якому повинні настроюватися актори: “Ця історія відбулася в Ленінграді, на одній з вулиць, в одному з будинків. Почалася вона задовго до цих п’яти вечорів і скінчиться не швидко. Зима, по вечорах валить сніг, він хвилює серце спогадами про шкільні канікули, про зустрічі в парадному, про минулі зими…”

Як реалізувати цю ремарку на сцені? У БДТ не сталі довго ламати голову. Г. А. Товстоногов знайшов геніально простої, але знову ж незвичайне для театру 1950-х років рішення: він сам прочитав текст Володина по трансляції. Зал довірився його неголосному, “нетеатральному” голосу, серйозній інтонації, неквапливому ритму. Відкривалася завіса, на сцені була декорація скромної кімнати в комунальній квартирі. Починався перший вечір.

У вечірнього часу свої закони, воно не терпить фальші, пихатості, офіціозу, воно набудовує людей на особливий домашній лад, воно розташовує до відвертості й відкритості. Саме тому так важливо авторові, що всі діалоги між Тамарою й Ільїним відбуваються по вечорах. Ми бачимо, як поступово, вечір за ввечері, злітає з героїв показна лушпайка й з’являється надія на взаєморозуміння, жаль. І тут героям допомагає невигадлива пісенька. У перший вечір, коли розмова Тамари й Ільїна явно зайшов у глухий кут, стала натягнутим і Тамара впевнено заявила Ільїну: “Я особисто непогано живу, не скаржуся…” - той раптом “тихенько, зі значенням” нагадав - наспівав, видимо, дорогу й колись, що поєднувала їхню пісеньку: “Миленький ти мій, візьми мене із собою…” Тут Тамара різко обірвала Ільїна й перевела розмову на іншу тему.

Пісенька ж з п’єси не пішла. Вона пролунала знову наприкінці другого вечора, уже повністю й у виконанні Тамари. Для всіх, хто бачив “П’ять вечорів” на сцені БДТ, із цією сценою зв’язано одне із самих пронизливих і дорогих спогадів. Ці мінути залишаться в історії нашого театру. Тамара просто співала, Ільїн просто дивився на неї, а глядачі в залі плакали.

Після таких мінут єднання й відвертості в третьому вечорі герої вже не могли повернутися до нерозуміння й образ. Настрій наступного вечора знову задає лірична ремарка: “Сніг все йде. Двірники засипають піском крижані доріжки, але діти й жінки їх знову розгортають. А в Михайлівськім саду тихо, як у лісі. І Петропавловская міцність коштує, здається, не на березі Неви, а на краю сніжного поля”.

Герої в цей вечір розділені простором, але вони живуть одним внутрішнім життям, вони вже разом. У привокзальному ресторані Ільїн розповідає Каті, як Тамара проводжала його на фронт. У той же час на іншому кінці міста, у вже знайомій нам комунальній квартирі, оповідання Тамари про ті ж проводи слухає Слава. Дивним образом збігаються подробиці, окремі слова, інтонації двох людей. Обоє закінчують оповідання спогадом про те, як вражена розставанням Тамара так і не змогла заплакати й раптом сказала: “От бачиш, яка в тебе буде байдужа дружина”.

От чому наприкінці п’єси Тамара, по суті, не дивується поверненню Ільїна. “Ти хіба не виїхав?” - говорить вона просто. І додає трохи пізніше: “Я знала, що ти прийдеш. Я знала”. Фінал п’єси, як це часто буває у Володина, відверто ліричний. Автор дає простір самим затаєним почуттям і переживанням героїв, які нарешті знайшли один одного, а значить знайшли й себе, досягли дивної гармонії внутрішнього миру. “Тільки б не було війни!” - остання фраза Тамари в п’єсі. Їй дійсно здається, що більше ніхто й ніщо не може перешкодити двом людям, що зустрілися.

Спектакль “П’ять вечорів” у БДТ став одним із кращих спектаклів, створених по п’єсах Володина. Стиль володинских п’єс щасливо збігся з методами роботи Товстоногова, і тому Олександр Володин став драматургом БДТ, а незабаром і московського театру “Сучасник”.

Цікаво, що рівно через двадцять років після прем’єри спектаклю в БДТ, в 1979 р., глядачі знову зустрілися з героями “П’яти вечорів” у фільмі Н. Михалкова. І зустріч ця виявилася не менш хвилюючої, чим двадцять років тому. Сьогодні, через ще двадцять років, сучасний глядач також має потребу в спокійній, задушевній розмові, овіяній світлими ностальгічними інтонаціями, і п’єса “П’ять вечорів” знову збирає повні зали в московських і провінційних театрах.

На початку 1960-х років у драматургії Володина на перший план виходять чоловік^-чоловіки-героя-чоловіка. Критик Б. Зингерман пише, що це було закономірно: героїні-жінки відігріли душу глядача, вдихнули в нього ідеалізм, і прийшов час діяти чоловікам. Не випадково в п’єсі Володина “Призначення” (1964) улюблена жінка говорить головному героєві: “Ти чоловік, ти не повинен проходити мимо… Щось треба робити!”

В “Призначенні”, поставленому в московському “Сучаснику” О. Єфремовим, Володин саме й запропонував свій тип героя-чоловіка. І тут він теж багато в чому виявився першопрохідником. Коли на початку 1970-х років стала набирати силу “виробнича драма”, стало ясно, що в “Призначенні” у схованому або явному виді втримувалися багато хто її колізії й мотиви. Володин одним з перших заговорив про моральне право керувати людьми, підняв голос у захист близького йому героя-інтелігента, обдарованого талантом розуміти людей, близько приймати до серця їхньої турботи, і саме тому що не попадає в сформований стереотип “керівника”.