На думку багатьох дослідників творчості Набокова, Олександр Іванович Л. являє собою одного з дуже нечисленних набоковских героїв, наділеного рисами реальної людини. Роман являє собою історію життя Лужина починаючи з дитячого років (надходження в Бала-шовское училище) і кінчаючи його смертю. Лужин онук забутого композитора й син «досить посереднього» дитячого письменника - із самого дитинства відчуває себе чужим у навколишньому його світі («у перший же день він відчув навколо себе таку ненависть, така глузлива цікавість…»).

Відчуття просвіту наступає раптом, коли він перший раз бачить шахи - із цього моменту починається «відключення» Л. від реального миру, він іде в мир шахової гри, де почуває себе віртуозом, творцем, володарем. Через якийсь час у Л., що сходить шахової зірки, з’явився «щось середнє між вихователем і антрепренером» Валентинов (якого Л. цікавив лише як феномен - «явище дивне, трохи виродливе, але чарівне, як криві ноги такси»). Однак роки «вундеркиндства» пройшли, і Л., живучи лише в шаховому світі, уже покинутий Валентиновим, починає програвати турніри

У нього з’являється «свій» суперник-ворог Турати, виникає поглинаючої всієї думки Л. ідея шахового реваншу. У цей же час Л. зустрічає свою майбутню дружину. Далі в житті Л. наступає перелом. Він грає вирішальну партію з Турати, під час якої з ним трапляється удар. Після цього випадку Л. жениться й перестає грати. Якийсь час все йде нормально. Але шаховий мир не залишає Л. у спокої, знову з’являється Валентинов, що намагається затягти «шахового» Л. у мир кінематографа. Л. почуває себе в пастці й, вирішивши «вийти із гри», кінчає самогубством

Образ Лужина не має конкретний прототип, це збірний герой, порівнянний з декількома реальними особами. По своєму зовнішньому вигляді мішкуватої, незграбної людини він подібний із гросмейстером Акибой Рубинштейном. Деякі життєві перипетії юного Л. нагадують юність самого Набокова - він учився в привілейованому Тенишевском училище (Л.- у Балашовском). Практично всі дослідники цього образа вважають, що основним прототипом Л. послужив чемпіон миру того років, знаменитий гросмейстер Алехин. Однак ні в зовнішньому вигляді, ні в способі життя незграбний і замкнутий Л. нічого загального з ним не має (Алехин - аристократ з відмінною статурою й римським профілем, із чудовими манерами, дуже товариський). Набоков, створюючи образ Л., «запозичив» для нього в Алехина саму манеру шахової гри (за якою кілька разів пильно спостерігав, будучи присутнім на турнірах). «Прозорість і легкість лужинской думки» відповідає алехинской грі. Вона «розходиться немов віялом, що буде складний лише в момент останнього удару» (Зноско-Боровский).

Лужин звичайно розглядають як тип героя, якому вороже все навколишнє його - і побут, і люди, і обставини. Герой іде в «космос мистецтва», де перетворює, стаючи творцем, генієм. У цьому світі зникає його незграбність і безпорадність, навпроти - життя стає «струнка, виразна й багата пригодами». У цьому зв’язку проводиться аналогія, наприклад, із джойсовским Стивеном Дедалусом з «Портрета художника в молодості» - та ж неприкаяність у коледжі, те ж відчуття вибраності й таємний порив до волі від середовища (Н. Анастасьев). Відрив Л. від шахів, занурення в середовище посередніх людей - батьків дружини, їхніх знайомих - приводить до загибелі Л. як творчої особистості й до його фізичному самознищенню

Прізвище Л. зустрічалася в Набокова й до створення роману. В оповіданні «Випадковість» (1924) діє герой - Олексій Львович Лужин, офіціант у ресторані германського експреса, самотній зневірений наркоман, що кидається під паровоз, не підозрюючи, що його дружина, що вибралася з Росії, їде в тім же поїзді, щоб урятувати його. Видимо, саме прізвище героя й в оповіданні, і в романі несе на собі значиме навантаження - калюжа, по асоціації із приказкою «сісти в калюжу».

Лужин з «Захисту Лужина» попадає в розряд «фаустовских» героїв. У нього є й свій «Мефистофель» - Валентинов, люб’язно введший його в мир більших шахів, а заодно що остаточно відрізав яка-небудь можливість для Л. нормального зв’язку з людським миром. І мир шахів для Л. відіграє подвійну роль. З одного боку, це мир творчості розуму, мир, для Л. аналогічний миру музики (під час партій він «чує» музичні ноти, мелодії, навіть «музичну буру», «фуриозо»). Але з іншого боку - Л. тягла в цей мир можливість «панувати».

Перед самим ударом, під час партії з Турати, Л. раптом «побачив щось нестерпно страшне, він зрозумів жах шахових безодень, у які поринав». Набоков зауважував, що у випадку з Л. він будував сюжет як «теперішню шахову атаку, що руйнує дощенту щиросердечне здоров’я мого бідного героя». Трагедія Л. з романтичного протистояння генія і юрби переростає в метафізичну трагедію людини, що дошли до вершини своєї творчості й столкнулись на цій вершині із чимсь, що хоче погубити його.

Шанс вийти з «шахових безодень» намагається дати Л. його дружина (у романі вона тільки так і називається - Лужина або дружина Лужина). Порятунок бачиться їй в одному - у відмові від пристрасті до шахів, у поверненні до «нормального» життю. Але шахи все-таки дістають Лужин він ще намагається пручатися, намагається знайти яку-небудь «захист», але знову звідкись зринає «слизький, огидно ерзающий» Валентинов з його «німецьким «до-свиданья»». Він тягне Л. у мир ще більш примарний, віртуальний - у мир кіно, нагадує об нібито мала місце угоді:

«свої - сочтемся». І Л. розуміє, що програв, що його знову затягують у гру, ставлять «мат у три ходи». Але й самогубство Л.- програш, він падає в «безодню, що розпадалася на бліді й темні квадрати» і бачить, «яка саме вічність догідливо й невблаганно розкинулася перед ним».

Набоков помітив: «Придивившись до завершальної сцени роману, я зненацька виявив, що книга не кінчена». Тему взаємини героя і його дарунка письменник продовжив у романі «Дарунок» (1938). Тут Л. відродився в образі Годунова-Чердинцева. Як « герой, щозаплутався,» Л. відкриває лінію таких набоковских образів, як Цинциннат і Гумберт.