Образ Раскольникова в загальнокультурній свідомості виступає як сугубо ідеологічний, загальний і эмблематичний, виявляючись у ряді так званих світових художніх образів, таких, як Дон Кихот, Дон Жуан, Гамір^-літ, Фауст. Звідси виникає проблема прототипів, оскільки образ Раскольникова рівною мірою несе конкретно^-соціальний (прив’язаний до відомої історичної епохи) і разом з тим позачасової, загальнолюдський зміст, в остаточному підсумку прагнучи до архетипичности, надиндивидуально, універсальної етичної значимості

Отже, прототипи образа Раскольникова можна поділити на реальним, почерпнутим Достоєвським переважно з карної газетної хроніки, історичні й літературні. У двох останніх пріоритетним принципом художнього відбору стають для Достоєвського не зовнішні риси історичної особистості або персонажа, а спосіб мислення, що домінує ідея

Реальний прототип образа Розкольників - прикажчик Гарасим Чистов, розкольник 27 років, що вбив сокирою в січні 1865 р. у Москві двох бабів (куховарку й пралю) з метою пограбування їхньої господарки, міщанки Дубровиной. Із залізної скрині були викрадені гроші, срібні й золоті речі. Убиті були знайдені в різних кімнатах у калюжах крові (газета «Голос» 1865, 7-13 вересня).

Інший прототип - А.Т. Неофітів, московський професор загальної історії, родич по материнській лінії тітки Достоєвського купчихи А.Ф. Куманиной і поряд з Достоєвським один з її спадкоємців. Неофітів проходив у справі підроблювачів квитків 5%-ного внутрішньої позики (порівн. мотив миттєвого збагачення у свідомості Р.).

Третій прототип - французький злочинець Пьер Франсуа Ласенер, для якого вбити людини бути те ж, що «випити склянку вина»; виправдуючи свої злочини, Ласенер писав вірші й мемуари, доводячи в них, начебто він «жертва суспільства», месник, борець із суспільною несправедливістю в ім’я революційної ідеї, нібито підказаної йому соціалістами-утопістами (виклад процесу Ласенера 1830-х років на сторінках журналу Достоєвського «Час», 1861, №2).

Історичні прототипи: Наполеон Бонапарт, Магомет. Указуючи на історичних корінь образа Р., потрібно внести істотний коректив: мова йде скоріше про «прототипи образів ідей» (М.М.Бахтин) цих особистостей, ніж про їх самих, причому ідеї ці трансформуються в суспільній і індивідуальній свідомості відповідно до характерних особливостей епохи Достоєвського. У березні 1865 р. виходить книга французького імператора Наполеона III «Життя Юлія Цезаря», де відстоюється право «сильної особистості» порушувати будь-які моральні норми, обов’язкові для звичайних людей, «не зупиняючись і перед кров’ю». Книга викликала запеклу полеміку в російському суспільстві й послужила ідейним джерелом теорії Раскольникова (Ф.Евнин).

«Наполеонівські» риси образа Р. безсумнівно несуть сліди впливу образа Наполеона в інтерпретації А.С.Пушкіна (суперечлива суміш трагічної величі, справжньої великодушності й безмірного егоїзму, що приводить до фатальних наслідків і краху,- вірша «Наполеон», «Герой), як, втім, і відбиток епігонського «наполеонизма» у Росії («Ми все дивимося в Наполеони» - «Євгеній Онєгін»). Порівн. слова Р., що потай сближали себе з Наполеоном: «Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості й глибокого серця. Істинно великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі великий смуток».

Порівн. також провоцирующе-иронический відповідь Порфирія Петровича: «Хто ж у нас на Русі себе Наполеоном тепер не вважає?» Репліка Заметова теж пародіює повальне захоплення «наполеонизмом», що стало вульгарним «загальним місцем»: «Уж не чи Наполеон який майбутній нашу Алену Іванівну минулого тижня сокирою укокошил?» У тім же ключі, що й Достоєвський, «наполеонівську» тему вирішував Л.Н.Толстой («наполеонівські» амбіції Андрія Болконского й Пьера Безухова і їхнє повне розчарування в «наполеонизме»). Достоєвський, безумовно, ураховував, крім того, комічний аспект образа Наполеона, відбитий у Н.В.Гоголя (Чичиков у профіль - майже Наполеон). Ідея «надлюдини», нарешті, розроблялася в книзі М.Штирнера «Єдиний і його власність», що була в бібліотеці Петра-шевского (В.Семевский) і послужила ще одним джерелом теорії Р., тому що стаття його, що розбирає Порфирієм Петровичем, написана «із приводу однієї книги»: це може бути книга Штирнера (В.Кирпотин), Наполеона III (Ф.Евнин) або трактат Т.де Квинси «Убивство як одне з образотворчих мистецтв» (А.Алексєєв).

Подібно тому як Магомет у печері Хира випробовував борошна народження нової віри, Р. виношує «ідея-пристрасть» (по вираженню поручика Пороху, Р.- «аскет, чернець, пустельник»), уважає себе пророком і провісником «нового слова». Закон Магомета, по думці Р., закон сили: Магомета Р. представляє із шаблею, він палить із батареї («дує в правого й винуватого»). Вираження Магомета про челове ке як «тремтячої тварини» стає лейтмотивом роману й своєрідним терміном теорії Р., що поделили людей на «звичайних» і «незвичайних»: « чиТварина я тремтяча або право маю? < …> Велить Аллах, і корися, «тремтяча» тварина!» (Порівн.: «И прийшов я із прапором від вашого добродії. Побійтеся ж Аллаха й коріться мені»,- Кор., 2,44,50). Порівн. також «Наслідування Корану» А.С.Пушкіна: «Люби сиріт, і мій Коран // Тремтячої тварини проповідуй» (В.Борисова). Для Достоєвського Христос і Магомет - антиподи, а Р. відпав від Бога, про що говорить Соня Мармеладова: «Від Бога ви відійшли, і вас Бог уразив, дияволові зрадив!»

Літературні прототипи: біблійний Іов (В.Этов). Точно Іов, Р. у стані кризи вирішує «останні» питання, бунтує проти несправедливого мироустройства, як і у випадку з Іовом, Бог у фіналі приходить до Р.; байроновские герої-бунтарі (Корсар, Лара, Манфред)’, Жан Сбогар, герой однойменного роману Ш.Нодье, шляхетний розбійник і індивідуаліст; Ускок (Ж.Санд), пірат, що приобретли багатство й славу ціною злочину; Растинъяк О.Бальзака; Жюльен Сорепь Стендаля; Медард Гофмана («Еліксири сатани»); Фауст; Гамлет; Франц і Карл Моор (Ф.Шиллер. «Розбійники»). З образом останнього особливо тісно зв’язана етична проблематика роману: Карл Моор і Р. так само заганяють себе в моральний тупик. «Карл Моор,- пише Г.Гегель,- потерпілий від існуючого ладу, виходить за межі кола законності. Зломивши його окови, що стискували, він створює зовсім новий історичний стан і проголошує себе восстановителем правди, самозваним суддею, що карає неправду, але ця приватна помста виявляється дрібної, випадкової - при незначності засобів, якими він розташовує,- і приводить тільки до нових злочинів».

З пушкінським Германном («Пікова дама») Р. ріднить сюжетна ситуація: двобій прагнучі розбагатіти бідняка Германна й графині, Р. і старухи-процентщици. Германн морально вбиває Лизавету Іванівну, Р. убиває Лизавету Іванівну реально (А.Бем).

З Борисом Годуновим і Сальери Раскольникова зближають похмурі сумніви й моральні роздирання після злочину; бунт Р. нагадує бунт Євгенія з «Мідного вершника», осмелившегося вступити в протиборство з державним монолітом - холодним і ворожим людині Петербургом. Мотив крайнього індивідуалізму зв’язує Р. з лермонтовскими Вадимом, Демоном, Печориним (з останнім ще й мотив морального експериментування), а також з гоголівським Чартковим («Портрет»). У контексті творчості самого Достоєвського Р. продовжує черзі героїв-теоретиків (слідом за «підпільним героєм» «Записок з підпілля»), випереджаючи образи Ставрогина, Версилова, Івана Карамазова.

У той же час у Розкольників присутні симпатичні риси «мрійників» ранньої творчості Достоєвського, суть яких - чутливість, состра - 339 дание ближньому й готовність прийти рятуйте!Ординов з повісті «Господарка», мрійник з «Бєлих ночей»).

Ім’я Р. здобуває символічне значення: розкол означає роздвоєння, що розуміє в широкому змісті. Тут і етичне роздвоєння Р. (убивство - любов до ближніх, злочин - борошна совісті, теорія - життя), і роздвоєння безпосереднього переживання й самоспостереження - рефлексія (С.Аскольдов). Порівн. «пробу» Р. перед убивством: Р. іде до старухе-процентщице, але одночасно мислить: «Про боже, як все це огидно.

Pages: 1 2 3