Фредерик Генрі герой роману Э. Хемингуэя «Прощай, зброя!» (1929). Образ Ф.Г. виявляє собою розвиток ліричного героя Хемингуэя й типологически пов’язаний з такими персонажами, як Никнув Адамові («У наш час», 1925), Джейк Барнс («Фиеста /И сходить сонце/», 1926). (В американському літературознавстві «wounded hero», тобто «поранений герой».) В образі Ф.Г. сильні автобіографічні мотиви - сам Хемингуэй з романтичних спонукань добровольцем потрапив на фронт в Італію, розчарувався в колишніх ідеалах, одержав поранення й у госпіталі м.Милана мав роман із сестрою милосердя Агнесою фон Куровски.

Фредерик Генрі, будучи американським громадянином і беручи участь у подіях, що відбуваються в Європі, як і Джейк Барнс, а пізніше й Роберт Джордан, являє собою розповсюджений в американській літературі тип «американця за кордоном». Але стрижнем образа Ф.Г. є те, що це герой антивоєнного роману, не приймаючий «чужу» війну, що приходить кпацифизму.

У Фредерик Генрі. немає спогадів про довоєнне життя. Війна відучила його вірити ідеалам і «високим» словам, залишивши віру тільки в самоцінність особистості й у прості речі. Хемингуэй показує Ф.Г. цинічним індивідуалістом, скептиком. Але десь у глибині особистості Ф.Г. зберігається природна першооснова оцінки миру: по-людському високе залишається високим, а низьке - низинним. Для Ф.Г. війна увесь світ перетворила в чуж і ворожий, залишивши йому тільки втеча від несправедливості й насильства. Він містить «сепаратний мир», але й у невоюючій Швейцарії його наздоганяє смерть (від пологів) єдино близької людини, руйнуючи залишки віри в життя й у які б те не були ідеали. Ф.Г.- герой втрати, кандидат у співтовариство «загубленого покоління». Критика обвинувачувала дезертира Ф.Г. у споглядальності й антигражданственности, однак йому властиві активність дії й гуманізм. Відмова від участі в безглуздій бойні - тому свідчення

Ф.Г. ставиться також до літературного типу героя любовного роману. Любов, що йому подарувала війна, пробила пролом у броні його індивідуалізму, позбавила від розпачу. Критика писала про створений Хемингуэем Ромео й Джульетте часів війни, про «пісню пісень» Ф.Г. і його подруги. Образ Ф.Г. переконливо демонструє творчу й життєстверджуючу силу любові, самодосить існуючу навіть там, де немає іншої основи для життя людини. Але мир, що включає в себе тільки любов до жінки, довго існувати не може. У Ф.Г. він валить із її загибеллю. У якімсь змісті це «щасливий» кінець. Залишися героїня жити, ця любов не була б, імовірно, довгої. Пізніше в образі Роберта Джордана Хемингуэй показав, що високе почуття любові до жінки в особистості, що знайшла опору в собі самої, не вмирає навіть зі смертю героя

Фредерик Генрі втративши улюблену, вертається в порожнечу, створену в його душі війною. У критику існувала думка (У.Глясер), що Ф.Г. поступово переймався духом християнської віри. Однак фінал роману показує зворотне - Фредерик Генрі повний розпачу й безвір’я. На відміну від Джейка Барнса Ф.Г. навіть не замислюється, як і для чого жити. «Рано або пізно тебе вб’ють. У цьому можеш бути впевнений

Сиди й чекай, і тебе вб’ють». Ці думки Ф.Г. виражають свідомість людини, отруєного «чужою війною» Фредерик Генрі прийшов до читача в один рік з героями романів «Смерть героя» Р.Олдингтона й «На західному фронті без змін» Э.Ремарка, разом з ними вставши в ряд героїв, що відкидають війну. До них примикає бравий солдат Швейк, що своєї «идиотичностью» демонстрував идиотичную суть «чужої» війни. Традиція цих героїв збереглася в літературі й після другої світової війни: Дитер Нуль в «Пригоді Вернера Хольта» писав про долю хлопчиськ, відправлених на фронт гітлерівською Німеччиною; Курт Воннегут, що описала мандрівки Біллі Пілігрима в романі із символічною назвою «Бойня номер п’ять».